Беневієнто. Лялькарка.

1. Байдужість...

Ця глава присвячена спогадам головної героїні)

***


Сніг летів, мов пластівці з сірого каламутного неба. Я не їла вже близько чотирьох днів. Не вперше, звісно. Але зараз усе набагато гірше.
Я здогадувалася, що витівки п'яних родичів не можуть нескінченно продовжуватися без по-справжньому серйозних наслідків для мене. Те, що сталося декілька днів тому  – насправді, було лише справою часу.
***
Ще один важкий день закінчився. Я вийшла переможцем. Залишилося тільки непомітно зайти додому та заснути.
Але це також випробування.
Я обережно повернула ключ у верхній замковій щелині. Двері піддатливо відчинилися.
«Пронесло?»
Але з кухні було чутно п'яний сміх.
«Ні»
***
Сніг тріскався під ботинками. Берці. Справжні. Насправді, це найдорожча річ на мені. І я дійсно пишаюся ними.
***
Мене не чують. Тихо, я знімаю черевики та йду до своєї кімнати. «Ліжко». Я так втомилася, що готова впасти спати у верхньому одязі. Щоб сон швидше накрив мене своєю важкою ковдрою та...

- Лія! На кухню! З батьком привітайся! - наказав істеричний жіночій голос. Я замерла, наче у трансі. «Тільки не батько… коли він встиг приїхати?!» 

- Щеня, у тебе там зі слухом погано?! Сюди підійшла -п'яний грубий чоловічій голос вирвав мене з заціпеніння.
***
Здається, скоро буде сутеніти. Я так й не знайшла навіть чогось віддалено схожого на стежку. Але я продовжувала йти. Навіщо? За що я борюся?
***
- Приперлася. Чого не роздягаєшся, свиня?

-Я тільки но прий.. – жорсткий ляпас обпік щоку.

-Не перебивай батьків, паскуда!
«Почалося»
***
Я продовжувала йти. Плечі вже не відчували важкого рюкзака. Й навіщо я взагалі взяла його?
***
- Чому кривишся? Шматок лайна! Ти схожа на тварину!

-Куди пішла?! Йти від нас збираєшся?!
Але я увесь цей час нерухомо стояла. Волосся впало на очі. У кімнаті повисла тиша. Ще декілька секунд й її порушив істеричний крик матері.

-О-о-ой! Виростила ж на свою голову! Годувала її, а вона..! - далі її крик перейшов у безглузде виття. Батько вдарив її.

-Замовкни, дурепа! А ти, - погляд хворобливих червоних очей, що були спрямовані на мене, неначе належали гадюці, - Пішла геть, та щоб очі мої тебе не бачили!
***
Звідкись згори було чутно каркання воронів. Небо було темним. Очі злипалися. «Тільки б не впасти»

***

Він тяжко встав. Після двох пляшок горілки  ноги його не тримали, але він все ще міг битися. Я звикла до подібних вечорів. Але п'яний батько завжди лякав наче в перший раз. Хоча не здається, що він збирається битись.
***
Тут, я помітила стежку. Ледь помітну та вкриту туманом. Але, не дивлячись на це, видно, що нею все ж користувалися. Перемога. Отже поруч є люди. Я обережно переступила скелет якоїсь тварини та продовжила йти. Перед очима усе крутилося.
***
Він схопив зі столу ніж. У всіх дверей в цьому будинку були зламані замки. Сховатися не вийде. Отже, виходу немає. Тільки тікати. Я зволікала декілька секунд і одразу зрозуміла свою помилку, коли ніж не сильно, але майже до самого вуха прорізав вилицю. Сили на щось більше у п'яниці просто не вистачило. 

-Я тобі що сказав? Пішла геть! 
Повторювати було не потрібно.
***
Через якийсь час  я вийшла на невелику галявину. «Мабуть, це кладовище».

Після чотирьох марних днів подорожі по величезному лісу я знайшла сліди людей. Нехай і мертвих. Можливо так навіть краще.
***
Всього декілька стрибків й я опинилася у своїй кімнаті та схопила шкільний рюкзак. В ньому було небагато грошей. Ще стрибок і я вже у коридорі. Я давно звикла збиратися похапцем. Швидко взуваю черевики. Батько вже в коридорі. Не в змозі бігти за мною.
***
Я помітила, що на деревах висіли ляльки. Але чомусь мені зовсім не страшно. Сил на емоції немає.
***
Я вибігла з під'їзду та побігла, не відчуваючи болю. Ймовірно, п'яний не наважився б вийти із ножем навіть у під'їзд, але жах мене душив. «Швидше» «Швидше».
***
Міст. Виглядає дуже хитким.
Байдуже.
***
«До найближчої зупинки»
Морозне повітря маленькими крижинками дряпало обличчя. Я намагалася зупинити кров від порізу. Був пізній  вечір. Перехожих практично не було.
«Автобус. Будь-який. Та до кінцевої. Тільки б забратися звідси подалі»
***
Перейшовши міст, я натрапила на гарну хвіртку. Вона різко контрастувала з парканом, що покосився, та мостом, який був готовий впасти у прірву від кожного пориву вітру. Скрипнувши, хвіртка відчинилася, і я продовжила свій безглуздий шлях.
***
Через годину автобус довіз мене до якогось села. 

-Кінцева. – чемно промовив диктор. Я вийшла з теплого транспорту і побрела по шоссе, оточеному зимовим лісом. Більше грошей не залишилося. Так пройшла перша доба.
***
Кам'яні сходи. Мене хитнуло в сторону, яле я втрималася. Голод, стрес, відсутність сну та навантаження погано позначаються на моєму здоров'ї.

Чи шкодувала я, що підкорилася жаху і поїхала у невідомому, навіть для мене самої, напрямку? Анітрохи. Принаймні, все це непорозуміння, гордо назване «життям», закінчиться.
***
Друга доба пройшла важче. Не так мучить голод, більше головний біль. У якийсь момент я не помітила та пішла в протилежну від дороги сторону, і сама не помітила, як опинилася у лісі. Все, що відбувалося було схоже на суцільний сон. Часто я випадала із реальності, а коли свідомість поверталась, я вже не пам'ятала, як опинилася у тому, чи іншому місці.
***
Що це? Чергова могила? Я підійшла ближче. Поховання було оточене великою кількістю маленьких надгробків та… живих квітів. Пам'ятники буквально тонули в них. Я підійшла ближче, щоб розгледіти те, що було написано на мармуровій табличці.
«..я Беневієнто 1987-1996».
***
Третя і четверта доба й зовсім злилися воєдино. Я просто йшла лісом. Боролася з бажанням заснути та головним болем. Спати у лісі взимку – було жахливим безумством. Хоча втім, тут усе було суцільним  безумством.
***
« Гарне ім'я… або фамілія..» Я задумалась. Власнику пам'ятника було 9 років. Він або вона помер так рано і встиг залишити від себе тільки цю могилу…. Але хтось пам'ятає про неї, бо поховання зовсім не виглядає покинутим. Це було в якійсь мірі навіть мило, хоча і сумно. Хтось був готовий піклуватися навіть про мертвого. Я відчула, що хто б це не був, людина, що піклується про могилу – заслуговую поваги. Хотілося побути в цьому загадковому місці ще, але потрібно було йти. «Йти» - вже стало самоціллю. Не те щоб у цьому вже був якийсь сенс.
Поруч з похованням була якась споруда. «Красивий стиль..». Підійшовши ближче, я помітила, табличку: 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше