Розділ 2. А ще він шукає бджолу

Номер на дванадцятому поверсі. “Вікторія” — це великий комплекс з рестораном та готелем нагорі. Ключ-картка у нього і жодного слова між нами, доки не зачиняються двері.

Він притискає мене до них раніше, ніж я встигаю ввімкнути світло. Мої ріжки зачіплюються об щось і падають — чую тихе дзеленчання дроту об підлогу і сміюся прямо йому в губи. Він зупиняє цей сміх поцілунком.

— Скажи, якщо передумаєш, — каже він хрипко, десь біля моєї шиї. 

— Замовкни — відповідаю і думаю, чи є хоч одна жінка, яка могла б на моєму місці передумати?

Крила він розстібає довго й незграбно, лаючись на кріплення. Я теж сміюся — і сміх обривається щоразу, коли його пальці знаходять голу шкіру. Корсет летить на підлогу. Я стягую з нього решту костюма — тканина тепла, пахне чужим домом і чимось, що я не можу назвати.

Хоч ми не вимикаємо світло, масок теж не знімаємо, і мені, як не дивно, так легше.

Бо цей чоловік не знає, що я десять років прасувала комусь сорочки. Не знає, що годину тому моє життя закінчилося в темному коридорі. Він не знає нічого — і тому дивиться на мене інакше. Так, як на мене не дивилися дуже давно. 

— Куди ти дивишся? — шепочу я, коли він зупиняється.

— На тебе.

— Не треба.

— Вже пізно.

Він цілує мене так, ніби нікуди не поспішає. Не між справами, не перед сном — повільно, уважно, і кожен дотик поки все ще як питання. На кожне я відповідаю “так” спочатку голосом, потім тілом. Потім уже без слів, бо слів не лишається.

У якийсь момент я розумію, що в мене течуть сльози від того, наскільки давно мене ніхто не тримав ось так — обома руками, всю, як щось крихке і важливе.

Він відчуває це. Завмирає.

— Ей.

— Не зупиняйся, — кажу я. — Будь ласка, не зупиняйся.

І він не зупиняється.

Потім — ще одна пляшка, потім темрява, потім я засинаю прямо на його плечі. Вперше за пів року засинаю за три хвилини. Востаннє чую його голос:

— Бджоло.

— Мм?

— Нічого. Спи.

***

О п'ятій ранку я прокидаюся і перші секунди не розумію, де я. Потім розумію все й одразу — цілком, разом, як удар кулаком у груди.

Він спить обличчям у подушку. Маска лежить на тумбочці — зняв її вночі, поки я спала, — але в кімнаті темно, і зі спини я бачу тільки плече й темне волосся.

Я можу обійти ліжко, ввімкнути ліхтарик на телефоні. Одне натискання — і я побачу, з ким провела цю ніч.

Я не роблю цього, бо якщо подивлюся — це вже не буде ніч без наслідків, це буде людина, а людину доведеться пам'ятати.

Я збираю речі навпомацки — згрібаю з крісла й підлоги все підряд, надягую корсет, запихаю в сумку крила, колготки — потім розберуся. Бюстгальтер знайти не можу, та й біс з ним. Ріжки знаходжу під дверима, погнуті. Я виходжу босоніж, взуваюся вже в коридорі.

Таксі, місто зранку синє й порожнє. Моє обличчя у вікні і думка, від якої всередині щось обривається: я не пам'ятаю навіть кольору його очей, тільки смак губ, запах і голос…

***

У квартирі тихо. Я стою в передпокої й чекаю — чого? Крику? Чужих туфель під вішалкою? Запаху жіночих парфумів у повітрі?

Нічого цього немає. На кухонному столі записка почерком Алекса, різким, з нахилом вліво.

“В мене виліт о 6:40. Буду в четвер. Не забудь про комуналку.”

Ні “вибач”. Ні “нам треба поговорити”. Він не знає, що я приходила. Для нього вчора взагалі нічого не сталося.

Я стискаю записку в руці. Добре, хай буде так, в четвер. Мені і самій треба час. 

Я витрушую сумку на ліжко, щоб сховати костюм подалі — і на покривало разом із крилами, колготками й погнутими ріжками падає щось важке.

Дзенькає об пряжку.

Годинник.

Чоловічий, темний шкіряний ремінець, циферблат кольору грозового неба. Я беру його — і рука опускається від ваги. Я не розумію нічого в годинниках, але навіть я бачу: ця річ коштує більше, ніж моя машина. Може, більше, ніж машина і ремонт у ванній разом узяті.

На зворотному боці кришки — гравіювання. Дрібне, стерте по краях, латиною.

Tempus omnia revelat. “Час все покаже” латинню. Як іронічно!

Я сиджу на ліжку й тримаю цей годинник хвилин десять. Треба його повернути — очевидно, що треба. Зателефонувати в готель, сказати: номер такий-то, дванадцятий поверх, я провела там ніч із чоловіком без імені і випадково... і що далі? Половина публіки “Вікторії” вчора складалася з моїх колег. Інша половина — з персоналу і колег з інших філій. 

Телефон вібрує.

Робочий чат на сто вісімнадцять учасників висвітлює сорок непрочитаних за півтори години — о шостій ранку, у суботу. Такого не буває просто так.

Я відкриваю.

Теодор пише капсом з ідіотськими смайликами знаку оклику: “КОЛЕГИ, ТЕРМІНОВО!!! Вчора на заході було втрачено дуже цінну особисту річ. Чоловічий годинник, з темним ремінцем і гравіюванням на кришці. Прошу всіх, хто щось бачив, написати мені особисто. Це не жарт і не квест.