Розділ 1. Три секунди в коридорі

Чорт, кляті ріжки лишилися вдома.

Я розумію це вже в таксі, коли машину хитає на повороті й я машинально чіпаю голову, а пальці зустрічають тільки волосся. Обруч з чорно-жовтими кульками на пружинках — той, який я три вечори мостила з дроту й фетру — зараз лежить на кухонному столі біля цукорниці. Я зняла його, коли пила каву, і пішла без нього.

Я вирішила бути оригінальна і серед вампіриць, сексі-червоних шапочок, медсестер та лисичок обрала костюм бджоли… А коли забирала його, дізналась, що костюм дуже популярний, я вже четверта, хто його замовила… тому ті ріжки-вусики чи що воно, і маска мали хоч якось мене від тих інших трьох відрізнити. 

Це все тому, що коли івенти, брейн-шторми та інші страшні слова перестали допомагати, наш кризовий менеджер Теодор вигадав карнавал. Тобто костюмований бал, і говорив місяць про нього як про порятунок компанії. “Ніяких імен! Ніяких посад! Сьогодні ми просто люди!” Смішно, але правила в нього залізні: без повного костюму на вечірку не пустять. А бджола без тих клятих ріжок — це просто жінка в дивному корсеті. А ще — мінус бал у його рейтингу, який він показує директорату.

— Розвертайтеся, — кажу я водієві.

Він дивиться на мене в дзеркало. На крила з органзи, на чорно-жовтий корсет, на туфлі, в яких я всього хвилин двадцять, а вже мрію закинути десь в шафу і більше ніколи не взувати.

— Точно?

— Точно.

В сумочці лежить конверт. Наказ про те, що після реструктуризації мій відділ залишають і ставлять мене менеджеркою над двома іншими. Я тримаю його три дні й чекаю вечора, коли Алекс буде вдома. Хочу покласти на стіл, як кладуть козир, типу дивися. Я не просто “твоя дружина, яка щось там у логістиці”. Дивися на мене і радій!

Але останні місяці Алекс дивиться кудись повз…

Ліфт піднімається повільно. Я дивлюся на власне відображення в дзеркальній стінці й не впізнаю — наче ж симпатична жінка у дурнуватому костюмі комахи, з втомленими очима, які до цього всього мажорного обліку ніяк не пасують. 

У квартирі не горить світло.

Я заходжу тихо через багаторічну звичку не турбувати. Алекс останнім часом погано спить, зривається на дрібниці, і я навчилася ходити власною квартирою, як чужою.

Кухня, цукорниця, осі і мої кляті ріжки. Я вже тримаю їх у руці й уже розверталася до дверей — і тоді чую…

Звук із спальні.

Не слова, а звук, який ні з чим не сплутаєш. Жіночий видих, високий і чужий.

Я стою посеред власної кухні з дротяними ідіотськими ріжками в долоні.

Три кроки до коридору. Двері спальні прочинені — смуга темряви, в якій рухаються тіні. Чоловіча спина. Знайома до лінії між лопатками, до якої я десять років прикладала долоню, коли не могла заснути. Жіноча рука на цій спині. Яскравий лак на довгих нігтях.

Сміх.

Низький, хрипкий, на видиху — сміх Ковачів, який я впізнала б із тисячі.

Я не заходжу.

Потім, я ще буду повертатися до цих трьох секунд. Чому не ввійшла, чому не ввімкнула світло? Чому не закричала, не жбурнула нічого об стіну? 

Просто тоді тіло вирішило швидше за голову. Воно в костюмі бджоли  розвернулося й пішло.

Я зачиняю вхідні двері акуратно, притримую, щоб не клацнули. Спускаюся пішки — дев'ять поверхів, крила шарудять об стіни. На вулиці градусів вісім і дощ, я стою без пальта, доки не приїжджає нове таксі.

— “Вікторія”, — кажу я. Голос виходить ще й адекватно-спокійний. Це мене дивує найбільше.

Ріжки я надягаю вже в машині.

***

У холі “Вікторії” спекотно, гучно і абсолютно божевільно.

Кризовий менеджер перевершив себе. Під сотню людей у масках, гірлянди, ді-джей, якийсь піратський корабель із пап'є-маше посеред зали. Мушкетер сперечається з астронавтом, дві однакові Клеопатри курять біля колони, хтось у костюмі гриба спить у кріслі сном немовляти. 

Жодного обличчя і жодного імені. Ніхто не знає, хто є хто, тому беру з таці келих і випиваю його стоячи, як воду. Беру другий.

Вперше за десять років я — ніхто. Не керівниця відділу і не Яна Ковач, не дружина, яка щойно... Я обриваю думку, як обривають нитку зубами.

Третій келих.

— Обережно, бджоло. З таким темпом закінчиш вечір у квітнику мордочкою вниз.

Я обертаюся.

Чоловік у червоно-синьому. Повний костюм людини-павука, маска на все обличчя, тільки лінія щелепи внизу і рот. Стоїть, притулившись плечем до колони, з келихом, до якого, судячи з рівня, ще не торкався.

— І хто це мені ще буде вказувати, — кажу я. — Людина-павук. Із сотні костюмів ти обрав трико.

— Мені здалося, чи я чую це теж від комахи?

— Бджола — суспільно корисна істота. — Я піднімаю свій келих. — На відміну від когось, хто лазить по стінах в трусах поверх штанів.

Він сміється — коротко, здивовано, ніби не чекав.

— Один-нуль.