Розділ 22

Робочий день вівторка пройшов більш-менш рівно. Любчик тримає паузу і я причаїлася. Але чим ближче ранок середи — тим сильніший мандраж. Як ніяк — кавалер з відрядження повертається! Щоправда, зранку він буде у ролі боса і лише після роботи стане моїм хлопцем. Хоча я не впевнена, що Броніславовичу вдасться не змішувати ці ролі.

Я все ж таки вирішила прийняти його пропозицію, піду на побачення. Вже не терпиться дізнатися, чи вміє наш синьоокий мушкетер бути оригінальним і як він взагалі уявляє собі побачення, напевно, сто років на них не ходив. Загалом моя уява розігралася і до зустрічі з босом я почала готуватися з шостої ранку, щойно телефон пискнув повідомленням:

«Заїду по тебе о пів на восьму»

Напевно, це потрібно сприймати як турботу та бажання якнайшвидше мене побачити.

— Доню, давно не бачила тебе такою натхненною. Очі горять, усмішка загадкова, пурхаєш метеликом. Ти бува не закохалася? — Усміхається мама, роблячи мені бутерброд нашвидкуруч.

— Я? Закохалася? Ні, з чого ти таке видумала?! — трохи чаєм не вдавилася. Невже я настільки захопилася Бронежилетовичем, що навіть стала схожою на закохану? Та ну, до кохання ще далеко! Уявити не можу, що має такого статися, щоб я по вуха втріскалася в Любчика. — Просто подобається ходити на роботу. Виявляється, навіть робота може стати пригодою. Відчуваю себе дорослим пташеням. Ось подумую з першої зарплати зняти собі окрему квартиру. Може, тоді й ти почнеш будувати своє особисте життя, — обережно закидаю вудку і бачу, що ця тема мамі не до вподоби.

— Без тебе мені буде сумно, але я з тих мам, які вважають, що тільки живучи окремо від батьків — доросла дитина навчиться самостійності та загартує характер. Тож спробуй. Ти сьогодні дуже ефектно виглядаєш. Не можу намилуватися.

— Дякую, мам, — сьогодні в свій марафет я вклала всі ноти мого хвилювання від передчуття нашої зустрічі з генеральним, тож вийшло яскраво. Майже богиня. Не знаю, чи Любчик оцінить.

  Він ще й посигналив, коли під'їхав, щоб увесь будинок бачив, як я випливаю з під'їзду і сідаю до нього в машину.

Перше, що мене спантеличило — Броніславович змінив коня і приїхав на новій тачці. У компанії «УКРФАРМПРОМ» може й проблеми, але генеральний може дозволити собі шикувати. Друге, опустивши скло, броненосець спостерігає, як я йду, але з машини цей паразит так і не вийшов, аби чемно відчинити дівчині дверцята. А я ж сьогодні така гарна! Туфлі на підборах, червона приталена сукня трохи вище коліна, в ліфчику зрештою! Волосся зібрала в ідеальний пучок, губи в тон сукні, у вухах сережки, які батько подарував мені на день народження, ще жодного разу їх не надівала.

— Доброго ранку, Ярославе Броніславовичу, — моя фантазія малювала теплішу зустріч і тепер легке розчарування зробило моє обличчя дерев'яним, навіть посміхнутися до ладу не можу.

— Привіт, — заводить двигун і виїжджає з двору. Такий суворий, холодний, наче підмінили! Просто «привіт»?

— Що не так? — спочатку хотіла ляпнути щось отруйно-гостре, увігнати шпильку, але інтуїція підказала, що йому зараз не до сарказму, щось справді не так.

— Сережки… Де ти їх взяла? — цідить крізь зуби.

— Тато подарував на день народження три місяці тому. Не подобаються? У тебе алергія на золото?

— Ні, просто тішить факт, що два роки тому, перед розлученням, я подарував своїй вже колишній дружині такі самі. Виявляється, у нас із твоїм батьком однаковий смак. Тобі личить. На тобі вони навіть виглядають набагато краще. …Я сподіваюся, сьогодні після роботи, дивлячись один одному в очі, ми з тобою поговоримо про мою пропозицію? — капець такий серйозний, що в мене мороз по спині повзе.

— Хм, пане Любчику, це хіба ще актуально? Ви зараз такий холодний і страшний, що тепер пропозиція зустрічатись — виглядає для мене як загроза! — Фиркаю у відповідь.

— Це тому, Леопольдівно, що ти мене зовсім не знаєш, — усміхається і дивним чином атмосфера в салоні авто різко змінюється на світлу, теплу та грайливу. — А все через те, що я дико наляканий. Ніколи так не хвилювався перед побаченням, жодного разу в житті. І раптом якась противниця ліфчиків, шарпаючи мені по нервах, змушує мене так психувати.

— Та ну, Броніславовичу, все ти вигадуєш, — трясу головою, але вже не так впевнено. — Якби я хвилювала тебе як жінка…

— Нестерпне дівчисько, — перебиває. — Жінка навіть не ставила б це під сумнів. Леопольдівно, тобі не зрозуміти, наскільки складно чоловікові в такій ситуації тримати себе в руках. За кілька днів ти перетворила мене на маніяка! Це ще треба вміти!

— Прийму це за комплімент. Почуваюсь особливою, — вже знаю, що зроблю після роботи. Кайфово усвідомлювати, що в нього через мене їде дах.

— Я маю намір відпрацювати цей день у тверезому розумі. Щоб не занапастити фірму, Леопольдівно, потрібно час від часу працювати. Тож тримайся від мене на відстані, щоб у мене клепки не повилітали. Добре? А після шостої ми поговоримо про особисте.

— Про те, що до мене підбивав клини головний менеджер і що приходила твоя колишня дружина, варто сказати зараз чи під час особистої розмови? — Ого, як після моїх слів звузилися очі мушкетера. Хижак сердиться, граючи жовнами. Такий гарний… навіть у гніві.

— Що їй було потрібно?

— Без поняття. Адже це твоя дружина, — знизую плечима.

— Колишня, — гарчить Броніславович. — Вона моя колишня дружина, Христино! І мене з цією жінкою більше нічого не пов'язує. А Тимуру Валерійовичу, що знадобилося?

— Тепер він для мене просто Тимур. Шукав можливості тісно зі мною потоваришувати, але я його відфутболила на інший кінець стадіону. Я це вмію, — посміхаюся, закушуючи губу.

— О, ти у цьому спец. Зате тепер я в курсі, з кого треба зняти шкуру на наступній нараді, — в очах генерального мелькають ревнощі і моє серце пришвидшено калатає. Мене це заводить. Я точно не при своєму розумі. 

Цілий день чесно трималася на відстані від мого бідолашного боса, щоб дати людині попрацювати. Такий відповідальний, відданий своїй справі. У критичних ситуаціях він ухвалює рішення швидко та жорстко, і як я чула — ніколи не помиляється, ніколи не втрачає самовладання. Хіба що коли бачить мене…