Розділ 20

Ярослав

Здавалося б, мене повинні відволікати проблеми, що виникли на роботі, наша компанія зазнала збитків, когось доведеться покарати, а я натомість думаю про цю бідосю, яка пішла в кіно зі своїм стриптизером! Розуму незбагненно! І мене бісить, що вона займає всі мої думки. Так не повинно бути! …Мушу взяти себе в руки та зосередитися на обов'язках гендиректора!

Ранок понеділка почався на емоціях, директор цеху надто агресивно спробував довести мені свою непричетність. Тому я його нафіг звільнив і дзвінки Аліни виявилися дуже недоречними. Хоча раніше, по можливості, я намагався одразу ж відповісти. А цього разу навіть за пів дня передзвонювати не хочеться. Нехай усі її проблеми тепер вирішує милий Леопольд. Залишки почуттів, сліди минулих стосунків — раптом чудовим чином випарувалися, як і зобов'язання колишнього чоловіка. Нарешті, ми стали чужими один одному. Мене більше не збуджують спогади про наш секс, тепер мені взагалі не хочеться згадувати, як у нас це було з Аліною. Тепер мені хочеться ... уявляти, як це може бути з бідосею. Від своїх планів я не відмовляюся, було б непогано втерти носа колишній і цьому підстаркуватому Леопольду. Ось тільки чи достатньо для помсти короткої інтрижки з його дочкою? Може мені стати його зятем? Відчуваю, ця жучка підходить мені за всіма параметрами. У нас можуть вийти дуже гарні дітки, Леопольд буде «щасливим», а моя колишня взагалі випаде в осад. Аліна не хотіла дітей, на відміну від мене. Чому б не здійснити свою мрію з цією динамщицею?

М-м-м… думки про Христю миттєво підігрівають кров, серце бере розгін, прокачуючи бажання по венах та так, що в паху виникає тягнучий біль. Не хочу укладати когось у своє ліжко, аби зняти цю кляту напругу. Я хочу її. А для цього мені потрібно зрозуміти за яких умов зухвала Леопольдівна погодиться зайнятися зі мною коханням. Іншим просто натякаєш — і вони дають. А цій подавай шану, увагу та ніжність.

До четвертої години дня не витримую і все ж таки дзвоню в офіс. Дідько, це вже схоже на лихоманку або на ломку.

— Приймальня генерального директора «УКРФАРМПРОМ». Чим ми можемо вам допомогти? — Бідося відразу бере трубку, не підозрюючи, що це я. Набрав з іншого телефону.

— Що на тобі зараз надіто?

— Повторіть ваше запитання? — витримавши паузу, перепитує трохи розгубленим голосом.

— Підозрюю, що поки мене немає, чхати ти хотіла на дрес-код, — не можу стримати посмішки, уявляючи її обличчя.

— Оу, то це наш шановний гендиктатор з перевіркою! Це все, що вас цікавить? Не як йдуть справи в офісі, а що на мені надіто? Гаразд, сподіваюся, поряд з вами нікого немає і ви прийняли зручну позу, — відчуваю вже приготувалася дражнити і знущатися, але не хочу заважати їй. — На мені сьогодні новий комплект спідньої білизни. Якось купила на розпродажі і все одно для мене навіть із п'ятдесятивідсотковою знижкою — було надто дорого. …Французький шовк. …Червоні трусики і такий самий червоний ліфчик. Шикарно підкреслюють усі мої вигини. …Неймовірна на дотик тканина, хочеться торкатися й торкатися. Тобі б сподобалось…

— Не сумніваюся, — ох, як же ця жучка мене завела. Її щастя, що мене нема поряд. — У тебе стільки талантів, Христино. Ти стала б зіркою в послугах «секс по телефону». Такий хвилюючий еротичний голос.

— Користуєшся цими послугами? Не знала, що вони й досі існують. Мені продовжувати? — чую, як вона посміхається і відчуваю, як мене нестримно до неї тягне.

— Щоб добити мене остаточно? — хмикаю у відповідь. — Сподіваюся, крім білизни на тобі надіто зверху ще щось. Сьогодні ти можеш піти додому раніше. До речі, мало не забув. Як учора минув твій вечір? — брешу, бо я тільки про це й думав.

— Фігово пройшов мій вечір. Я посварилася з Мурчиком і тепер мене це мучить та неабияк засмучує. Добре, що ви відпускаєте мене раніше. Може заїду до нього і спробую поговорити нормально…

— Не потрібно! — Перебиваючи її, вигукую в трубку. Сам не очікував, що з мене це вирветься. — Якщо ти підеш миритися першою — отже, ти була неправа. А хіба ти була неправа? — намагаюся викрутитись, але мої емоції надто очевидні. Можливо, я так зреагував на її відвертість. Триндець… я її вже ревную.

— Та яка різниця хто правий, а хто винуватий, — обурюється Леопольдівна. — Я хочу зберегти нашу із ним дружбу. Для мене важливі ці стосунки.

— Але, мабуть, не мої нерви! — Знову видаю думки вголос.

— А чому це змушує тебе нервувати? Га, броненосцю? — Ти диви, зацікавилася, зачепилася за мою інтонацію, змінивши свою. …Ну, була не була.

— Бо ти мені подобаєшся, Христино. …Я хотів би запросити тебе на побачення. Скажімо, у п’ятницю після роботи. …Ти згодна? — Затримую дихання і вслухаюся. Здається, на тому кінці ця бідося теж перестала дихати.

— Ти… кличеш мене… на справжнє… побачення? — ошелешено видає за хвилину. — А як же… ділова етика? …Ярославе, ти мій начальник, — хотілося б мені зараз бачити вираз її очей, але все, що пов'язане з Леопольдівною — відбувається експромтом. Не планував телефонувати — і раптом зателефонував, не планував запрошувати на побачення — і на тобі ляпнув. Тому що раптом захотів саме цього.

— Ділову етику справді доведеться відкоригувати. Я зможу розділяти роботу та особисте життя, якщо ти про це. Ти теж цьому навчишся. В офісі я буду твоїм босом, а після роботи — твоїм хлопцем.

— Хло... хлопцем? — заїкається Леопольдівна. — Ти обкурився там чи що? Любчику, не можна пропонувати зустрічатися по телефону. Про це говорять, дивлячись один одному в очі! — ну, звичайно, я знову щось неправильно роблю. От тільки чого ти так злякалася, бідосю?

— Я не втримався. Це все через бажання опинитися поряд з тобою. І ні, я не обкурився, не напився і не обнюхався. Я абсолютно серйозно, Христино. …Добре, давай ти переспиш із цією думкою. Можеш нічого не відповідати. Подумай про це завтра. А в середу, коли я повернусь, дивлячись один одному в очі, ми поговоримо, — промовляю спокійним, впевненим голосом. — Сонечко, тебе це хвилює?