Розділ 18

 Я не тільки встигла випити каву, у мене й головний біль зник, поки повернувся цей насуплений герой-коханець.

— Щось трапилося? — бачу, що грайливий настрій випарувався з кінцями. Мушкетер чимось спантеличений.

— Дещо сталося. Проблеми з продукцією. На виробництві запороли величезну партію спортивного харчування, тому я терміново лечу до Словаччини. У понеділок та вівторок мене не буде, але це не означає, що можна буде розслабитись. Ти мене зрозуміла, Леопольдівно? Приїду, перевірю! — О, і звісно ж грізно вигнув брівку. Уффф! Тільки мені вже не страшно, пупсику.

— Бажаю вам гарно провести час. Сподіваюся, за ці два дні ви охолонете. Може навіть замутите увечері з якоюсь зговірливою лялечкою і, нарешті, розслабите чакри, особливо нижню, — кокетливо повівши плечима, підводжусь з-за столу, а Броніславович несподівано за два широкі кроки опинився поруч зі мною.

— У цієї гри є правила? Га? Може й замучу з якоюсь кралею, якщо вже ти радиш, — хижо посміхаючись, нахиляється так, щоб його дихання торкалося мого обличчя. — Але навряд чи зможу охолонути, бо ти подумки тримаєш мене за яйця. І ти чудово про це знаєш, вреднюго. Подобається мене дражнити? Дівчинко, ти ж в курсі, що так грати з чоловіками небезпечно?

— А ви самі, Ярославе Броніславовичу, не боїтеся, що можете колись догратися? — войовничо задираю носика. — Правило одне — ставитися до мене з повагою. Мається на увазі, що до мене потрібно ставитися не як до тимчасової розваги, а з ніжністю, увагою та турботою. І з цієї гри лише два виходи: або ваша самооцінка сильно постраждає, або ви… всупереч усьому закохаєтесь.

— Ах ось воно що! — Знущально пирхає. — Отже, у будь-якому з цих випадків я програю і мені можна буде лише поспівчувати? Ну-ну. А може буде все навпаки?

— Вам у жодному разі не позаздриш! — продовжуємо схрещувати погляди. Бідолашний Любчик боїться до мене доторкнутися, бо тоді його термінове відрядження накриється мідним тазом. — Ще можна все раптово припинити. Тобто звільнити мене та забути як страшний сон. Але ж ви у нас хоробрий олов'яний солдатик, ви битиметеся до кінця. Ви не залишаєте мені вибору, загнали бідну дівчину в глухий кут. Щоб не працювати на вас секретаркою все своє життя, я просто зобов'язана довести вас або до сказу, або до медового місяця.

— Сонечко, на губу не наступи, — і знову ця небезпечна усмішка. — Я викликав тобі таксі. У тебе є п'ять хвилин, щоб одягнутися. Побачимося в середу, Леопольдівно, — смакуючи кожне слово, перекочує його на язиці. Цієї хвилини, ніби знак згори, з коридору, розриваючись у моїй сумочці, озвався мій телефон. Залишивши слова боса без коментарів, віддаляюсь виляючи попкою, і за кілька секунд встигаю взяти трубку.

— Тільки не кажи мені, що ти спиш, — промовляє веселий голос Мурчика. — І якщо ти відповіла, значить, ти не в чиїхось гарячих обіймах. Слухай, Кріс, я тут будую плани на вечір. Давай сходимо в кіно? Як раніше. Коли ми були безтурботними та дурними.

— А тепер можна подумати, що тягар розуму тобі неабияк важко перти на собі, — сміюся в слухавку. — Чому б і ні. Давай сходимо. Сподіваюся, ти вчора непогано заробив, щоб зводити подругу погуляти? Бо я на нулі.

— Бос замість купюри пропонує натуру? — сміється цей здогадливий жук. — Вчора був аншлаг. Зароблене перевершило всі мої очікування з огляду на кілька приватних танців. Гаразд, потім розповім детальніше. О сьомій заскочу за тобою. Цілую!

— Куди це ти намилилася? — Броніславович як той бик перед коридою, ніздрі роздулися, в очах бажання всіх порвати.

— Мурчик в кіно кличе. Піду, розвіюся. Добре бути незаміжньою гарненькою дівчиною. Залицяльники, розваги, життя виграє яскравими барвами, — знущаючись, мило посміхаюся. Внутрішній голос підказує, що це саме ті слова, якими можна довести Любчика до сказу.

— Заздрю зі страшною силою, — сердито кривить губи. — Тільки ти забула додати «з клепкою в голові». Якщо у незаміжньої гарненької дівчини всі клепки на місці — тоді добре.

— Іди збирайся, буркотун. На літак запізнишся. Вихід я знайду сама. Побачимося в середу вранці... солоденький, — кидаю уїдливим тоном і не втримавшись, зухвало показую йому язика. А він у відповідь… зриває з себе рушника і жбурляє його в мене. Само собою вищу, розвертаюсь і біжу нагору за одягом та босоніжками. А перед очима все ще стоїть картина… точніше те, що стояло під рушником. Переконливо і багатообіцяюче. Ярослав за мною не погнався, але в тому, що він зробив — однозначний виклик. «Далі буде» — ось що це означає. Буде другий раунд!

Коли за десять хвилин спускаюся вниз — Любчика ніде не видно, зате таксі вже чекає. Що ж, ми, можна сказати, попрощалися. Тут головне не перегнути палицю. Не хочу запам'ятатися йому якоюсь дурепою. Нехай краще згадує мене, як нерозгадане диво, як непокірну німфу. Я так точно з нетерпінням чекатиму на зустріч.

    Моя мудра мама тактовно не питає свою дорослу дочку, де та вешталася і з ким ночувала. А я не поспішаю розповідати. Це теж дідова школа, він любить повторювати: «у моєму сейфі лише мої секрети, бо чужим замкам довіряти не можна». Про деякі речі дійсно краще нікому не розповідати, навіть мамі чи тим паче мамі. Просто цілую її в щоку, питаю як здоров'я та як вона планує провести вихідний. Мене турбує, що вона нікуди не ходить. Дім-робота-магазин — не зовсім правильний маршрут для вільної та ще не старої жінки. Її заміжні подруги ще займаються сексом, а вона наче поставила на собі хрест. Телефоную татові — той не бере слухавку. Підозрюю, що батько, на відміну від мами, приділяє набагато більше уваги своєму особистому життю. Ось вже третю неділю поспіль він пропускає «сімейні» обіди, а це вірна ознака того, що у мого тата завелася подружка. …Про яку я чомусь боюся дізнатися, бо це остаточно розіб'є мою боязку надію, яка жила в мені з моменту їхнього розлучення, що їхній шлюб ще можна склеїти заради мене. Але не можна бути щасливим заради когось, потрібно насамперед стати щасливим заради себе.