Розділ 11

Христина

У цій примірочній кабінці мною вперше в житті опанувало таке сильне хтиве бажання. Напевно, я якась збоченка. Дико злюся на Броніславовича, не передати словами як злюся за його відверто хамську брутальну поведінку і водночас мрію стягнути з нього одяг. Ну, чи хоча б спершу відчути смак його поцілунку. Капець, оце догралася. Ніколи мене так не плющило через хлопця і не роздирало бажанням зайнятися коханням. А тут хоч плач сльозами злого розпачу. Руки трусяться, не можу одягнути цю кляту сукню. Чую, як дівчина продавець цвірінькає з моїм босом, хихикає, він їй щось стримано відповідає і злюся ще більше, бо цей гад подобається жінкам.

Показуюсь йому на очі і почуття жару лише посилюється, тканина під його пильним поглядом прилипає до шкіри, в голові паморочиться. Не можу позбутися нав'язливого бажання, воно мене маніакально переслідує. Ех... все одно хотіла, щоб він мене звільнив. Тож дам йому причину. Хапаю боса за краватку, притягую до себе і цілую.

Стопудово пристойні дівчата так не цілуються, я ж ладна його зжерти, спочатку зжувати його губи, потім висмоктати язика. І по фіг що йому нема чим дихати, я в нірвані від ексклюзивного задоволення. Не знаю, що на мене найшло, броненосець сам винен, він перший почав мене мацати. От і домацався, розбудивши пришиблену фурію. Посилюю натиск, ставши навшпиньки притискаю його до машини. Наші язики вже сплелися у морський вузол, бо Броніславович відповідає і також агресивно. З боку, напевно, здається, що я його домагаюся, залишилося тільки свою п'ятірню притиснути до його ширинки, щоб взагалі ніяких питань щодо моїх намірів не виникало. І мені по барабану, що хтось дивиться, або що про це скажуть. Мене криє.

«Відпрацювала два дні та зацілувала генерального до смерті» — ось що напишуть у моїй трудовій книжці.

Запинив це шаленство зовсім не він, я сама від нього відірвалася якимсь нелюдським зусиллям волі. Відлипла і втупилась на його шию, відчуваючи, як печуть мої губи, палають щоки і підкошуються ноги.

— Що і це все? Чотири хвилини двадцять секунд, а тепер ти навіть у вічі мені не дивишся? — його глузливий тон лише ускладнює ситуацію, хоча куди вже гірше. — Христино, що це було? Хіба дорослі дівчата не в курсі, що такі поцілунки з чоловіком вимагають продовження?

— Я просто попробувала, — видихаю, розуміючи, що верзу дурню.

— Я тобі що пиріжок за новим рецептом? …Смачно хоч було?

— Смачно, — відповідаю чесно. Тому що слово «сподобалося» сюди не підходить, надто невиразне. Було офігенно, я кайфонула на повну як ніколи в житті. — Можете тепер мене звільнити. Це буде справедливо.

— Думаєш, так просто відбудешся? Е, ні, Леопольдівно. У нас із тобою точно різні погляди на справедливість. Моральні збитки, які ти мені щойно завдала, не відновити твоїм звільненням. Мені навпаки стане легше, якщо ти залишишся і щоразу червонітимеш, дивлячись мені в очі, — колеться іронією як шишка дурману, такий же отруйний. — Навіщо ти це зробила?

— Захотілося.

— А далі що? — Напевно, цей допит приносить йому витончене задоволення.

— А далі нічого. Адже ви мій бос, — відповідаю, потупивши погляд. Але чорт забирай, я ні про що не шкодую.

— Хм, цікава логіка. Суто жіноча. …Сідай, поїхали, — цього разу чомусь відчиняє мені задні дверцята. Але так можливо навіть краще. Пірнувши на заднє сидіння, намагаюся привести емоції до ладу. Який зараз вираз обличчя у мого боса мені не видно, зате щоразу, коли я кидаю погляд на дзеркало заднього виду — я постійно натикаюся там на його погляд, ніби він весь цей час дивиться не на дорогу, а на мене. Сьогодні поїду додому на таксі. Ну їх к грецям ці поїздки з генеральним!

Він мовчить, і я мовчу. Може, на нього жінки часто накидаються, а от я таке відмочила вперше, мені треба втихомирити бурю всередині себе. Тільки-но вискакую з машини — біжу до вбиральні, щоб умитися крижаною водою. Таке враження, що я й досі палаю. Після таких божевільних поцілунків треба брати лікарняний дня на три не менше.

О десятій у боса нарада. Я відповідаю на дзвінки, сортую пошту, потім він проводить попередні переговори по телефону, старанно переписується електронною поштою з менеджерами, а близько першої години дня викликає мене до себе. Господи, за відчуттями минуло мало не пів життя, а насправді лише пів дня. Сьогодні деякі працівники офісу кілька разів зробили мені комплімент, як гарно я виглядаю. Ледве стрималася, щоб не ляпнути у відповідь: «дякую, шеф особисто сукню вибирав».

— Ми йдемо обідати, Леопольдівно, — вимовляє спокійним тоном начебто й нічого не сталося.

— Смачного, дуже за вас рада, — відповідаю незвичайно для себе стримано, спостерігаючи краєм ока, як броненосець піднімається з-за столу, одягаючи піджак.

— Ти йдеш зі мною, — порівнявшись, окидає мене своїм синім хижим поглядом, ніби дивиться на свою здобич.

— У мене немає апетиту, — відвертаюся, мотнувши головою. Згадка про поцілунок ще така свіжа та гостра, що волоски на шкірі досі стоять дибки. — До того ж мені треба стежити за фігурою, а то ще не дай боже не влізу у вашу улюблену сукню.

— Мені байдуже, що в тебе немає апетиту. Сидітимеш навпроти й питимеш воду, дивлячись, як я наминаю салат і котлету по-київськи, — прямуючи до дверей, відрізав тоном, що не терпить заперечення.

Яке щастя, що в ліфті ми не самі і до ресторану його високість вирішив пройтись пішки. Щоправда я, тупаючи слідом за ним, тримаюся на певній відстані, що неабияк розважає Броніславовича.

— Христино, ти така смішна, — вимовляє, коли ми сідаємо за столик.

— Що тільки не утнеш аби тільки потішити нестерпного боса. За обід платить кожен сам за себе? — Не дивно, що атмосфера ресторану викликає бажання перекусити. На Бронежилетовича я витрачаю надто багато енергії, яку захотілося терміново поповнити.

— За рахунок фірми, — усміхаючись у відповідь, робить замовлення, і щоб не витрачати час, я беру собі те саме. Трохи ніяково сидіти навпроти нього, але мовчати я точно не збираюся.