Розділ 10

Ярослав

Останнім часом, а якщо бути точним — після розлучення, мене складно витягнути на якісь вечірки або посиденьки з друзями. Тому що всі мої друзі одружені і деякі навіть дуже щасливо, і я тепер у їхній компанії сильно вирізняюся, як та біла ворона. Але Сашкові з Марічкою я дав чесне слово приїхати, тим паче що у них ювілей. Цікаво збіглося, що у чоловіка та дружини день народження в один день. Ми потоваришували ще на першому курсі універу, здається сто років тому. Тож я радо придбав тридцять п'ять троянд і рвонув за місто, висадивши по дорозі цю допитливу та язикату бідосю.

Як не дивно, думки про неї спонтанно виринали кілька разів протягом вечора. …І засинаючи, мені вже хотілося якнайшвидше побачити це зарозуміле нахабне дівчисько.

Щоправда, сьогоднішній її образ сірої мишки порівняно із вчорашнім яскравим та провокативним — чомусь мене дратує. Хочеться її розбурхати, розтріпати волосся, завести, щоб в очах стрибали шалені іскорки, щоб кусала губи та кидалася гострими слівцями, які так благодатно позначаються на моєму лібідо. Навіть готовий трохи запізнитись на роботу. Адже цей день слід зарядити правильними для мене емоціями.

Але ця її остання фраза... Ох і зухвало та безпардонно різонула словами мені по яйцях! Явно напрошується, щоб я поставив її рачки та дав відчути повну бойову готовність мого дружка, через якого вона так переймається. Шкода, що ми зараз у магазині. Сиділи б в машині — міг би розгорнутись трохи інший сценарій. А так просто усамітнилися в тісній кабінці. Спіймав і затяг у чотири широкі кроки, встигнувши завішати за собою шторку.

До стіни притислася, очі великі, дихає рвано, окуляри сповзли на ніс, нижня губонька скривджено випнулася. Тепер ще гостріше відчуваю, що хочу її. Не когось, щоб зняти напругу, а саме її. Щоб стогнала піді мною, дряпалася і в пориві пристрасті вигукувала моє ім'я.

Трясця, що я в біса кою? Оце ускладнив собі життя. Як тепер ми із цим впораємося, радість моя? Адже я не зможу довго чекати.

— Ярославе... Броніславовичу, вам краще вийти, — видихає свистячим шепотом.

— Що вже не така смілива? М-м-м? — Замість того, щоб зникнути за шторкою, роблю ще пів кроку вперед, підійшовши до цієї бідосі впритул. Однією рукою упираюся в стіну, другу заводжу їй за спину і, намацавши блискавку на сукні, тягну донизу з неперевершеною насолодою відчуваючи, як вона уся тремтить. Але це не страх. Ця бандитка тремтить від збудження. І це збудження передається мені у десятикратному розмірі. Прокляття! …Хребта дружок не зламав, але у штанях стає надто затісно. Тіло вимагає розрядки, серце вимагає продовжувати цю захоплюючу гру. Закохуватися я не збираюся, але зняти вершки з короткого роману з донечкою Леопольда — я цілком налаштований. Як і порушити ділову етику, здається, ми її порушили першого ж дня. Відчуваю кінчиками пальців її оксамитову шкіру на спині. Тепер мені кортить відчути цю шкіру губами, щокою і не тільки…

— Це неправильно, — насилу вимовляє Христина, нервово облизавши губи. — Так не має бути.

Ти маєш рацію, крихітко, на цьому моменті має бути продовження, але ми в клятій кабінці:

— А грубити босу, по-твоєму, правильно? — Нахиляюся нижче і одночасно з цим переміщаю свою руку їй під сукню. — Ось так витріщатися на мене і збуджуватися при цьому це правильно? — владно стискаю її сідницю, і Христя ошелешено зойкає. — Це ти тут зібралася вибити мій портрет? Думала, зможеш зухвало вставляти шпильки дорослому чоловіку без жодних наслідків?

— Я більше не буду, — бурмотить у відповідь. Дивлячись на неї, теж починаю облизувати губи. Вона хоче, щоб я її поцілував. Але мені потрібно, щоб вона захотіла цього ще сильніше.

— Щось не переконливо, Леопольдівно. Сумніваюся, що ти зможеш інакше. Твоя поведінка може підштовхнути нас до дуже кривої стежки.

— Ось тільки зараз не я мацаю вашу дупу, а ви мою, — знову починає сердитись. Так і знав, що її надовго не вистачить. Неслухняне… неслухняне дівчисько.

— І ти сердишся, бо тобі це подобається, — самовпевнено криво посміхаюся, бо що вже тут приховувати, мені теж це подобається. Подобається її запах, подобається передчуття того, що неминуче станеться між нами. — Навіть не знаю, як ми загладимо цей інцидент. Ти знаєш, що у нас за запізнення штрафують? Тож ти зараз одягнеш цю сукню, а я почекаю ззовні. І без вибриків. Прибережи їх на потім, — неохоче відлипаю від неї і виходжу, де відразу натикаюся на зацікавлений погляд продавщиці.

— Кави? — усміхається вона.

— Не відмовлюся від подвійного еспресо без цукру, — кидаю на неї байдужий погляд. Усі мої думки залишились у тій примірочній кабінці.

Коли Христина зволила з'явитися, я майже допив свою каву і навіть встиг трохи заспокоїтись. А от бідосю, судячи з усього, досі колотить. Очі горять, щоки палають і, якщо прислухатися, можна почути, як ця розлючена кішка тихенько гарчить. Нова сукня, безперечно, їй неабияк личить. Просто цукерочка і навіть без декольте до пупу.

— Повернись, — командую, а потім подумавши, додаю. — Будь ласка.

— Можете ще й присісти, і нахилитися, і станцювати? — вибухає Христя.

— Це ти теж встигнеш, але не тут. Погодься, що в цій сукні ти просто чарівна. У ній і підеш. Прийми її від мене як комплімент. Ми це беремо, — простягаю картку продавцю. А Христина завмерла і ніби навіть не дихає, розпилюючи мене поглядом на частини.

— Мовчи, щоб не зіпсувати момент, — попереджаю її. І, о боги, вона на диво мовчить. Зблідла щоправда, але мовчить.

Виходимо з магазину, підходимо до машини, і Леопольдівна, нарешті, видає:

— Ні, я все-таки маю це зробити, — хапає мене за краватку, рішуче притягує до себе і впивається в мої губи…