Розділ 9

— Сонечко, ну, як тобі перший робочий день? — Мама, натхненно посміхаючись, притискає фартуха до грудей. Напевно, заради такого випадку навіть щось смачненьке приготувала.

— Як у казці, — ціджу крізь зуби. — Навіть не знаю, як я раніше без цього жила. Бос такий пупсик. …Як у тому фільмі жахів, де лялька ночами на людей нападала, — мені б скоріше добігти до своєї кімнати, зняти з себе цю дурну блузку і вимити з-за пазухи всі погляди, які туди пірнули.

Та перед відкритою шафою виникає нова дилема. Що одягти завтра, якщо моя манера одягатися не збігається з дрес-кодом компанії? Капець, хоч іди і позичай у мами. На її полиці «будні бібліотекарки» можна спробувати знайти щось дуже стримане та несексуальне, щоб порадувати генерального.

Троянди він купив! Поїхав до когось залицятися! Розкомандувався! Що ж вигадати? Потрібна інша тактика. Я не можу йому програти! Тільки не цьому синьоокому радіоактивному хижаку!

…Ну що ж, сьогодні його зустріне інша Христина Леопольдівна. З шостої ранку на ногах через цього броненосця! Сьогодні ніякого макіяжу та прикиду «феєричне стерво». Навіть лінзи не вставила, натомість начепила окуляри, волосся скрутила в слухняну гульку і встигла власноруч приготувати йому каву, але не подвійне еспресо, а з кардамоном та перцем. Оформила напій у паперовий стаканчик і спустилася відразу, як Бронежилетович під'їхав до під'їзду.

— Ще гаряча, — простягаю йому каву. Бос якогось біса виліз з машини, роздивляючись мене оцінюючим поглядом, поки я тупала до нього ці десять метрів з почуттям власної гідності.

— Ну треба ж! Леопольдівна сьогодні в образі скромної секретарки. Хоч обійми та плач, — знущально розтягує слова, робить ковток кави і виразно кривиться. — Ти що сюди спеції нафігачила? Б-р-р-р! Дякую за старання, але ні. Не люблю ці східні ноти, — сує мені стаканчик назад, і я якимсь нелюдським зусиллям волі стрималася і не вихлюпнула ці східні ноти прямо йому в мордяку. Поруч із ним не виходить бути ані спокусливою, ані скромною. Тільки скаженою.

— Я так розумію, вечір у вас учора не вдався, Ярославе Броніславовичу. За букет троянд вже ніхто не дає, тому ви такий злий із самого ранку, — планувала мовчати всю дорогу, але як тут втриматися.

— Не подобається мені, як ти вирядилася, Леопольдівно. Хто б міг подумати, що я сумуватиму за тією блузкою. Сукня в горошок у спадок від бабусі дісталася? Сьогодні доволі прохолодно, могла б накинути якийсь піджачок зверху. Сідай. …Тобі допомогти чи що? — Відчинив дверцята і стоїть чекає, поки я намагаюся впоратися з власними емоціями.

ЯК ЖЕ ВІН МЕНЕ БІСИТЬ!

— Гаразд. А що вам тоді подобається? Тому що у мене складається враження, що вам просто в кайф чіплятися. Щоб я не одягла — все буде не так, — вдається заговорити тільки після кількох глибоких вдихів та видихів. — Навіщо ви взагалі взяли мене на роботу, Ярославе Броніславовичу, якщо я вас так сильно дратую?

— Деяким чоловікам важко догодити. Як і деяким жінкам… на жаль. Я попереджав, що я вимогливий та жорсткий. Не моя проблема, що тобі зустрічалися тільки м'які тюхтії та грайливі мажори, а не справжні чоловіки. Від керівника має віяти впевненістю, розумом, силою та владою. Тоді буде порядок, Леопольдівно. Прийдеться заскочити в одне місце, — глянувши на свій золотий годинник, круто повертає на світлофорі ліворуч, хоча нам треба було їхати прямо.

Не дивлюся в його бік, уперто відвертаюся, хоча відчуваю, як по мені ковзають його промовисті погляди. Не хочу думати, чому такий зовні привабливий і сексуальний чоловік — такий нестерпний паршивець усередині.

— Ярославе Броніславовичу, ви женоненависник? Тому звільняєте секретарок одну за одною і мене готові зжерти?

— Так вже трапилося, Леопольдівно, що мені складно довіряти жінкам, — відповідає після недовгих роздумів. — Бо це ненадійні та мінливі створіння, їхні почуття непостійні, у них все пов'язано з настроєм та місячним циклом. І вони чомусь вважають, що чоловіки повинні бути лояльнішими, поступливішими і завжди робити знижку, враховуючи жіночі бзіки. Сьогодні вона феміністка, завтра слабка беззахисна німфа. Сьогодні вона в блузці з офігенним декольте, яке розбурхує чоловічу фантазію, завтра сіра мишка зі скривдженими очима в абсолютно непривабливій сукні. До речі, не знав, що у тебе слабкий зір.

— А ще остеохондроз, хронічний тонзиліт і родимка на правій сідниці у вигляді трилисника, — матінко рідна, от він мене розлютив. – Тому на лівій хочу зробити своє перше татуювання. Вибір був між метеликом та ящіркою, але тепер розумію, що там потрібен ваш портрет!

— Я проти, щоб жінка псувала своє тіло татуюваннями, — вимовляє таким тоном, ніби я в нього дозволу питала.

— Цікаво, який розмір штрафу, якщо я все ж таки напишу заяву про звільнення? — різко повертаю голову в його бік і гублюся в здогадах, що це дивна емоція майнула в його очах.

— Я майже розчарований. Так швидко здалася? — нагороджує мене кривою посмішкою, як же без неї.

— Просто хочу зважити усі варіанти. Бутик жіночого одягу? Ярослав Бро…бро… ви це серйозно?

— Буде дешевше, якщо я сам тебе звільню. Але я поки що цього не хочу. І коли я не хочу, Леопольдівно, ти мене не примусиш. Вперед міряти сукні. Тобі ж кортіло знати, що мені може сподобатися, — вилазить із машини. Я не рухаюся, роздумуючи, закотити істерику, скандал чи вчинити підступний напад. Бос, втрачаючи терпіння, відчиняє дверцята, витягає мене за руки і веде під конвоєм.

Зважаючи на все, він не вперше буває в магазині жіночого одягу. Ба більше — він легко орієнтується у фасонах та розмірах. Недбало відмахнувшись від продавця-консультанта, знімає з вішаків кілька варіантів, сує сукні мені в руки і киває на примірювальну кабінку.

— Здрастуйте, приїхали, — фиркаю у відповідь. — Це ж не мені потрібно, а вам. От ви ці платтячка і одягайте!

— Христино, не треба мене провокувати, адже я можу і одягнути, — переходить на загрозливий шепіт, пильно дивлячись мені в очі.