Розділ 8

— Чому ви так дивно поводитеся? Точно не як бос, — суплюсь і продовжую впиратися, а Броніславович продовжує вперто тримати мене за руку. Щось тут не так. Десь у цій ситуації, як то кажуть, собака заритий. Не могла я його аж так причарувати, стопудово йому щось від мене треба.

— А ти багато бачила начальників? Такий у мене характер, радію життю по-своєму. Ми починаємо привертати увагу, Леопольдівно. Люди вже на нас озираються. Сідай у машину я сказав!

— А ви засуньте мене в багажник, щоб людям було що обговорити. Може, нас навіть знімуть на відео і викладуть у Тік-Тоці, чим не рекламна кампанія дієтичної добавки «альфа-самець»? Сяду, якщо підете зі мною в клуб на стриптиз-шоу. Щоб радіти життю, як усі нормальні люди, вам, на мою думку, потрібно трохи розслабити деякі чакри. Заодно зариємо сокиру війни, інакше в такій напрузі працювати разом не вийде, комусь буде капут, — поки я молола язиком цей фехтувальник без особливих зусиль підтягнув мене до себе ще ближче, відкривши передні дверцята вільною рукою. Він все ж таки рішуче налаштований запхати мене до своєї машини. Щоб я коли-небудь хоч раз надягла цю кляту блузку! Та ніколи в житті! Все через декольте. Он навіть Бронежелетовичу тестостерон в нижній мозок ударив.

— Христино, а ми хіба воюємо? Ох, дівчинко, як же ти сильно помиляєшся, мабуть тому, що не знаєш мене. Якщо я з кимось воюю — я його знищую без жалості та без сумніву. А з тобою… я просто займаюсь твоїм вихованням. Ліплю ідеальну секретарку із сирого матеріалу. Ти маєш рацію лише щодо чакр, справді не завадить розслабитися та розширити свій кругозір. Чоловічий стриптиз чогось не привертав моєї уваги. Та я піду на це шоу, якщо ти надалі одягатимешся на роботу згідно дрес-коду нашої компанії, а не третьосортного борделя, — від цього синього погляду, що проникає під мою шкіру, у мене вже шарики за ролики заходять. Він надто близько, як тоді у ліфті. Мій інстинкт самозбереження вже бігає з мигаючою лампочкою. Не заздрю його жінці, навряд чи броненосець вміє бути ніжним. Хоча… якщо він піде зі мною на стриптиз-шоу, то немає у нього ніякої жінки чи дівчини. Мабуть, тому Броніславович на мене так реагує, тому у нього в ліфті встало, адже навряд чи він пенал із олівцями носить у кишені штанів. Нервово ковтаю:

— Обіцяю одягатися пристойно та скромно, якщо ви припините мене діставати та кпинити.

— Леопольдівно, у нас що тут торги? Ти мені я тобі? Мої підколи безпосередньо залежать від твоєї поведінки. Подумай про це сьогодні перед сном. …Сідай, інакше точно поїдеш у багажнику. Я твій начальник і я за тебе відповідаю, тому маю переконатися, що моя підлегла дісталася додому без пригод. А з таким декольте ти можеш їх легко собі знайти, — все ж таки примушує мене сісти на переднє сидіння і пристібає, зависнувши наді мною на кілька секунд. — А ще оцей відвертий виріз та твої психи говорять про те, що у вас, панянко, немає особистого життя. І мене це неабияк влаштовує. Усі сили віддаватимеш роботі.

Ага, як же. Розбіглася. Я просто ще не зустріла того самого, з яким не страшно втратити голову, не страшно прокидатись та знайомити з батьками.

— Христино, розкажи мені про себе, про свою сім'ю, — яким ми заговорили вкрадливим голосом, синьоокий хижак хоче показати мені, що він справді вміє бути милим.

— Вирішили дізнатися мене краще? Можливо мені навіть пощастить і після цього ви станете людянішим та привітнішим до мене, — я навіть «за», нехай краще я говоритиму всю дорогу, ніж він штрикатиме мене своїми іронічними зауваженнями. Тому я із задоволенням розповіла йому про мого діда, про нашу з ним риболовлю, про батьків, які розлучилися, але залишилися друзями, і навіть про Мурчика, бо він теж частина моєї родини. Бос слухав мене не перебиваючи, якось підозріло уважно, начебто подумки аналізуючи кожне моє слово.

— Цей Мурчик був твоїм першим? — Його питання несподівано вганяє мене в ступор. Я йому про це не казала, я ж не дурна такі речі розповідати сторонній людині. Як він здогадався?

— Це зовсім не ваша справа, Ярославе Броніславовичу. Не гарно ставити дівчині такі запитання. Це кого ще треба виховувати, — гучно соплю, постійно обсмикуючи довбану спідницю. Що за день такий?

— Зрозуміло. Отже, у тебе не було дорослих та досвідчених чоловіків?

— А хто вам сказав, що мені такі потрібні? Чи не шо! Тепер ви полюси плутаєте. Тему мого сексуального життя я з вами точно обговорювати не хочу, — фиркаю і не розумію, чому він зупиняється біля квіткової крамниці.

— Посидь пару хвилин. Я швидко!

Ну, якщо він мені ще й квіти купить — тоді все, гасіть світло! Влипнувши у вікно, спостерігаю за кожним, хто входить та виходить із крамниці. За кілька хвилин випливає мій бос з букетом червоних троянд на довгій ніжці, штук тридцять не менше. Вже навіть не знаю, про що й думати. Відчиняє дверцята, кладе квіти на заднє сидіння, сідає за кермо, і ми їдемо далі. Тепер я точно помру від цікавості.

— Вирішили порадувати дружину? — Натякаю на букет.

— Я розлучений, — відповідає коротко, невдоволено підтискаючи губи. Все ясно, про колишню у нього залишилися не найкращі спогади. Такссс, учора він обмовився, що в нього немає родичів, отже варіанти: бабуся, мама, тітка, племінниця, сестра — відпадають.

— То квіти для коханки? Якраз є привід відсвяткувати підписання контракту, — продовжую намацувати правильну відповідь, сподіваючись, що цей горішок розколеться.

— Вгадуй далі, Леопольдівно, — хмикає бос.

— А самі ви не скажете?

— Ні, — знущально хитає головою.

— Навмисне, бо знаєте, як мені хочеться дізнатися відповідь? — Видихаю з відчаєм, тому що цей принциповий гад нізащо не зізнається. Як же мені хочеться його стукнути чи вщипнути, щоб лишився синець. — Ну й не треба. Начхати. Тим паче я троянди не люблю, — але якщо б він мені їх подарував, я б точно не відмовилася.

— Завтра вранці я за тобою заїду, щоб ти не напружувала… Мурчика, — заявляє мені абсолютно спокійним тоном, зупинившись біля мого під'їзду.