Розділ 6

Ярослав

От паршивка така! Ну й вреднюга! Хай тобі грець! Ви тільки подивіться на цю мадам Жучку!

Хоча я підозрював, що вона відмочить щось подібне, адже крихітці так не хочеться працювати на дядьку, та ще й секретаркою. Вирядилася наче повія з ескорту. Але у тебе нічого не вийде, Леопольдівно. Можеш дражнити мене скільки тобі влізе — я тебе не звільню. Поки що. Я сам вирішу, коли це станеться. А можливо і не станеться. …М-м-м, які у нас стрункі ніжки. Цікаво, розсунеш їх для мене, якщо я тебе дуже попрошу? Або тобі теж важливо почуватися королевою? Попка, звичайно, у цій спідниці у тебе апетитна, не причепишся. Але це декольте — вже ні в які ворота. Занадто провокативно! Очі пірнають туди проти волі. Зараза, аж у роті пересохло. А все тому, що у мене давно не було баби. Ось і реагую на молоде гарне тіло надто гостро. Кров кипить гормоном «хочу», але цю лялю поки що чіпати не можна. Вже не впевнений, що мене надовго вистачить. Якби не її підвішений язик, то, мабуть, я краще тримав би себе в руках, контролюючи власні пориви. Але це чудо як навмисне колеться іронією, розмахуючи червоною ганчіркою перед моїм бичком. У штанах вже й так усе скам'яніло, а вона, як на зло, ще й розмову про стриптизу завела. І ось це «адже ви бос, а не чоловік» стало останньою краплею. Натискаю кнопку, насолоджуючись переляком у її очах.

«Ярику, тримай себе, трясця, в руках! Не ламай плани хтивістю! Все це потім може стати твоїм, але спочатку дочка довбаного Леопольда має сама цього захотіти. Бажати лише тебе одного до втрати пульсу. І тоді ми здивуємо татка, який шпекаючи мою колишню, думатиме про те, що я шпекаю його єдину дочку»

— Якщо ви зібралися мені доводити, що ви чоловік — це зайве. За статевою ознакою ви, звичайно ж, мужик, Ярославе Броніславовичу. Господи, що за нелюди дали ім'я вашому татові, — бурмотить Христина, зробила два кроки назад і уперлася в кут. Не втекти, еге ж? — Я просто неправильно висловилася. Тут на роботі — ви просто бос. Як лікарі, у них же на роботі немає статі.

— Не верзи дурню і не мороч мені голову, — повільно підходжу ближче, граючи на її нервах. Ще ближче. Втискаю її своїм тілом у стінку ліфта, і ця бідося явно відчуває мої випираючі статеві ознаки. — Ще раз так вирядишся — я тебе покараю, — шепочу їй на вухо.

— Цікаво ж як? — Ти диви яка смілива, ще й огризається. Хм, мені подобається, як пихкає ця крихітка. Кажеш, я останній чоловік, якого тобі заманеться спокусити? Ну-ну.

— Побачиш. Але не раджу мене драконити, — боже, як вона приємно пахне. Коли-небудь, кицю, я з тобою таке зроблю, ти у мене дня три зі спальні не вилазитимеш.

— А як же ділова етика? Вона дозволяє босові навалюватися всім тілом на секретарку, та ще й погрожувати їй при цьому? Попереджаю, почнете розпускати руки, Ярославе Броніславовичу, я вам таку дозу проносного в каву підмішаю, що ви згадаєте момент свого народження. Я вмію постояти за себе!

— Ох, яка грізна. Вже злякався, — одхиляюся і запускаю ліфт знову. — Щодо тебе, Леопольдівно, діє інша етика. Індивідуальний, так би мовити, підхід. Але щоб я розпустив руки — тобі потрібно постаратися трохи краще, — криво посміхаючись, виходжу першим, прямуючи до свого кабінету. І лише через десять хвилин вона зволіла принести мені каву.

— А чого це ти губоньки надула, га? Я ставлюся до тебе так, як ти дозволяєш собі ставитись до мене. Будь добра, зроби ковточок кави. Я не гидливий, але передбачливий. Після твоїх погроз мені якось не по собі. У мене в планах переговори, а не срачка, — стежу за кожним її рухом. Взяла чашку, трохи відпила і скривилася, бо я люблю гірку каву.

— Задоволені, ваша високосте? — сердиться і напевно вигадує, щоб ще таке відмочити.

— Майже. А тепер шуруй, займися справою, телефон вже геть розривається, — мені ніколи не стати улюбленим босом, тому що я сам по собі вимогливий, різкий, можливо навіть грубуватий. Вся ця няшність не про мене. Підлабузнюватися та лицемірити теж не люблю, як і корчити з себе бозна кого. Ось тільки не зрозуміло, як я примудрився закохатися в лицемірну пустушку. А потім ця егоїстка витерла об мене ноги. Мій прокол. І ось тепер з'ясовується, що я ще й мстивий.

Через кілька годин перший заступник та головний менеджер відділу продажів надсилають мені повідомлення з приблизно однаковим текстом:

«Воу, оце ти фіфу собі знайшов! Мені теж така секретарка не завадить, прикладатиму її декольте до своїх душевних ран».

Ми з ними іноді разом ходимо в тренажерку, іноді в бар, тому стосовно мене вони можуть собі дозволити подібну фривольність. Відправляю дві однакові відповіді: «Доведеться подарувати тобі слинявчик із наждачного паперу».

Дивлюся на годинник. Пора висуватися, німці народ пунктуальний і мені конче потрібен цей контракт. Від думки, що бідося поїде зі мною — чомусь на душі стає приємно аж до лоскоту. Встигнемо накидати одне одному купу шпильок.

— Леопольдівно, як настрій? Готова ввічливо посміхатися німцям, поки я їх вмовлятиму підписати контракт? — Виходжу до приймальні і киваю їй йти за мною. — Прошу на вихід, пані Мозер. Сьогодні тобі, напевно, все тисне? Бо щось ти не в гуморі. Записуватимеш усі зауваження німців, щоб я потім вивчив кожне з них окремо. Буду тобі перекладати, а ти занотовуй на телефон чи блокнот, не важливо, головне швидко та розбірливо, — цього разу в ліфті їдемо не самі, тому доводиться мовчати, але на вулиці бідося мені відразу заявляє у своїй звичній зухвалій манері:

— Не треба мені перекладати, бо я знаю німецьку в сто разів краще, ніж ви! Впевнена в цьому! Я не якась вам ідіотка, якою можна грати і кпинити на кожному кроці! Кусатимуся у відповідь, май на увазі, хижак синьоокий!

— Ой, вже натішитися не можу. То ти у нас розумниця. Напевно, ще й англійською володієш досконало. Оце мені пощастило з секретаркою. Скільки мов знаєш? …На переднє сідай, — навіть увімкнув у собі джентльмена та особисто відчинив їй передні дверцята. Сам сідаю за кермо і спостерігаю. Справа в тому, що сісти в такій спідниці складно, їй доводиться її трохи задерти, оголюючи ніжки.