Розділ 5

— Доню… це ти так на роботу вирядилася? — У мами повільно опускається щелепа. — Не надто зухвало? Може варто було вибрати іншу блузку? Не думаю, що дивлячись на тебе, ваш бос зможе сконцентруватися.

— Так задумано, мамо. У нашій компанії особливий дрес-код — от почну заробляти і зніму, нарешті, собі окрему квартиру, звалю з гнізда по-справжньому. Ще раз оцінюючи себе, крутюся перед дзеркалом. Вузька чорна спідниця обтягує мої пружні сідниці, довжина до коліна, туфлі на підборах гострих та дзвінких, цокатиму на всі дев'ять поверхів. Але найголовніший елемент мого сьогоднішнього прикиду — це, звичайно ж, блузка кольору «пудра» з глибоким декольте. Варти мені трохи нахилитися — і видно такого ж кольору ліфчик. Крапельку улюблених парфумів. Шкода витрачати на Бронежилетовича такі дорогі парфуми, але що поробиш, феромони, які входять до їхнього складу, потрібні мені для спецоперації. Легкий макіяж, сьогодні я дозволила собі підфарбувати очі та губи. Але найдовше поралася з волоссям, укладаючи його в хитромудру гульку і випускаючи грайливі завитки. Сумочки я не люблю, мені більше подобаються рюкзачки, тож довелося позичити мамину. Щоб не витрачатися на таксі, попросила Мурчика підкинути мене на роботу.

Мурчик, тобто Юрчик, мій найкращий друг з першого класу. Він мені як брат. Чомусь у мене виходило дружити з хлопчиками, а ось з дівчатками я не ладнала. Тому в мене повно друзів хлопців та жодної кращої подруги. Замість неї у мене Мурчик.

— Ох, ні фіга собі ти краля! Ущипни мене! Кріс, тебе не впізнати! — відлипає від своєї тачки Мурчик, приголомшено мене роздивляючись. Тільки йому я дозволила хтозна як перекрутити моє ім'я і називати мене Кріс. Якось ми мало не почали зустрічатися. А потім Мурчик влаштувався працювати стриптизером і… Коротше, ми вирішили залишитись найкращими друзями.

— Звісно, не впізнати. Адже я тепер секретарка крутого боса. Поїхали швидше, — цмокаю Мурчика в щоку, насилу вмощуючись на переднє сидіння. У вузькій спідниці це не так просто. — Мені йому ще каву готувати. Сьогодні попрошу у гендиктатора аванс, щоб їздити на таксі і не смикати тебе щоразу. Не смійся. Знаю, що я не схожа на себе. Просто тільки так він дозріє мене звільнити.

— Якщо в нього на тебе не встане, може й звільнить, — багатозначно хмикає Мурчик. — Я так розумію, вся риба в Дніпрі та навколишніх озерах зітхнула з полегшенням?

— На вихідні обіцяла дідові приїхати. Де клятий ремінь безпеки з мого боку?

— Зламався, ніяк у сервіс не заскочу. І на цих вихідних ти не підеш рибалити з дідом, ти обіцяла прийти в клуб подивитися мій новий номер, — бурчить Мурчик. Він не любить, коли я порушую свої обіцянки, іноді навіть доходить до істерики.

— О, точно. Ледь не забула. Дякую, що нагадав. Обов'язково прийду. Сподіваюся, мене пропустять безплатно?

— От халявщиця. Пропустять, куди ж тебе подінеш. Можеш боса з собою привести, — починає іржати Мурчик і я разом із ним, уявивши броненосця на чоловічому стриптизі.

— Класна ідея, але маю сумнів, що його приваблює подібне видовище. Хоча… якщо правильно подати чи взяти на слабо… Я подумаю, хтозна, може справді спровокую Броніславовича.

Через якусь серйозну аварію на мосту — на дорогах утворилися затори, і я... запізнилася. Точніше, Мурчик примчав мене рівно о восьмій, але не раніше, як просив бос. За законом підлості ми ще й під'їхали одночасно із ним. Ярославу Батьковичу навіть «пощастило» спостерігати, як я випадаю зі спортивної тачки мого кращого друга. Спідниця встигла задертися до трусиків, спочатку вийшли мої ноги, потім я сама, нервово смикаючи зрадницьку спідницю. Не знаю, вийшло ефектно чи ні, але вираз обличчя у мого боса — офігівший.

— Доброго ранку, Ярославе Броніславовичу. Трохи спізнилася. Форс-мажор, — нервово ковтаю під цим важким синім поглядом, помахавши Мурчику на прощання.

— Чому їхала непристебнута? — Такого питання я точно від нього не очікувала.

— Зате в бюстгальтері.

— Я бачу. Обсмикуючи спідницю, ти нахилялася переді мною досить старанно. Я сказав би, що ти виглядаєш як повія, але сьогодні це навіть дуже доречно. Сьогодні у мене переговори з німцями і я збираюся взяти тебе з собою. Сподіваюся, їм сподобається картинка. Німці таке люблять, — нагороджує мене кривою усмішкою. — Ходімо. Я чекаю на свою каву, Леопольдівно.

Хочеться знято туфлю і тріснути його по лобі! Натомість войовничо цокаючи підборами, йду слідом за ним до ліфту.

Як на зло, ліфт повзе повільно і ми лише вдвох. Поглядаю у його бік, думаючи, як вкусити броненосця у відповідь.

— Дивлюся, ви сьогодні теж заради німців причепурилися. Вам личуть білі сорочки…

— Той хлопець у машині, хто це був? — несподівано перебиває мене. І мені доводиться швидко ворушити звивинами, думаючи, як краще відповісти.

— Поки що найкращий друг.

— Чому поки що? — Ти глянь, як його зацікавив Мурчик.

— А ви любите чоловічий стриптиз, Ярославе Броніславовичу? — Тепер я збиваю його з пантелику своїм несподіваним питанням.

— Чого це раптом? На твою думку, мені повинен подобатися чоловічий стриптиз? — пирхає броненосець. — Мені більше до душі жіночий, якщо вже на те пішло.

— Шкода. До речі, самодостатні гетеросексуальні чоловіки також приходять подивитися, як може красиво рухатися чоловіче тіло. Професійний еротичний танець заряджає правильною сексуальною енергією. Я ось збираюся цими вихідними піти в клуб «Носоріг», мій друг там виступатиме.

— Христино, ти не знаходиш цю розмову дивною? Ранок. Середа. Бос та секретарка у вузькій спідниці замкнені у тісному просторі ліфта…

— Та чого ви переймаєтесь, — знизую плечима. — Ви ж бос, а не чоловік.

От дарма я це ляпнула. Тому що цей гад натиснув кнопку і ліфт зупинився.