Глава 15. Сильна

Хвилина мовчання в очікуванні відповіді Вадима тягнеться занадто довго. Він відходить від столика та повертається до кавового апарату. Впирається долонями у стільницю й мовчить. Широка спина майже здіймається від глибоких та гучних вдихів.

— Можеш не боятися мене образити. Я не маленька, усе зрозумію, бо…

— Якщо ти, — перебиває її, озираючись, — відмовишся від дитини назавжди, я теж відмовлюся від тебе.

Божена, не кліпаючи, дивиться в його очі, що почорнішали. Стіни навколо ніби починають кружляти у невагомості. Зробивши вдих, опускає погляд. Підлога розмивається, тому що на вії накочують сльози. Але вона не збирається плакати. Годі!

— Через гроші?

— Що?

— Відмовишся, через гроші? Що даремно витратив? — переводить на нього погляд.

— Дурна ти, Божено! — хитає головою. — Дурна, бо думаєш зовсім не про те. Про гроші, майбутнє, про себе…

— Тільки не здумай сказати, що я не думаю про доньку, — шипить у відповідь.

— Егоїстка, і я це знав із самого початку. Однак… я помилився, думаючи, що ти виснажена матір, яка знаходиться у безвиході.

— Помилився, так… — тихо повторює почуті слова.

— Вона тобі не потрібна?

Вадим підходить, але не сідає поруч, а стає над нею, закриваючи собою світло від лампочок. Вираз обличчя холодний, байдужий, навіть розсерджений. Це читається по насуплених бровах та погляду спідлоба.

— Хочу почути відповідь!

— Іди до біса, — підхоплюється й, намагаючись відштовхнути чоловіка, проривається до дверей.

Утім Вадим встигає схопити її за руки та зупинити.

— Стій! Подивись мені в очі! Подивись, я сказав! — легенько трясе Божену, стискаючи зап'ястя. — Вона тобі не потрібна?!

— Я зробила все можливе! — викрикує, не звертаючи уваги на біль, що охопив руки.

— Ні! — кричить у відповідь Вадим.

— Чого б це?

— Ти не зробила єдиного… Не подарувала їй своєї любові! Не віддала душу і серце! Не віддала життя! Ти вважаєш її помилкою, чи не так?

— Я б тебе вдарила, але у тебе міцна хватка.

— Ти не відповіла ні на жодне питання, Божено!

— Яка тобі різниця? — відвертає обличчя.

— Отже, я маю рацію? — відпускає руки. — Іди. Я більше не тримаю. Іди! Чому стоїш, дивишся на мене? Гадала, я буду як інші? Потурати тобі та твоїм бажанням? Хех…

— Навіщо ти це кажеш мені зараз? Навіщо?! Щоб остаточно добити мене? — ледь не зривається на плач.

— Не треба сліз, Божено! Не треба. Це не допоможе повірити тобі. Не допоможе…

Вадим відходить, бере чашку з кавою й робить кілька великих ковтків, аби вгамувати спрагу від хвилювання.

— Ти мене розчарувала… — ледь чутно промовляє, не обертаючись.

— Вона невиліковна… — шепоче позаду Божена. — Чуєш, ти, праведнику? Моя дитина невиліковна! Вона ніколи не буде звичайною дитиною! Вона ніколи не буде здоровою дитиною! Не сяде, не побіжить, не заговорить! Не скаже слово "мама"… Чому тепер ти мовчиш, га?

Божена підходить та хапає Вадима за плече, розвертаючи до себе. Б'є долонею в його груди:

— Чому мовчиш? Скажи, як мені з цим жити? Як інші живуть, хочеш сказати? Ні, я так не можу і не хочу!

— Я нічого більше тобі не скажу. Дочекаюся завершення операції та поїду додому. Ваш зворотний рейс уже сплачений.

Він прибирає її руку та йде до виходу.

— Операція може зменшити судоми та знизити тиск на мозок. Але зміни незворотні. Вона надто рано народилася. У тебе ж брат був із таким діагнозом, ти маєш розуміти, що й до чого…

— Я і так розумію це, — озирається, відкриваючи двері. — Проте я не розумію тебе.

— Звісно ж… — хмикає, витираючи очі. — Хто мене може зрозуміти… Я не здивована.

Повертаючись до Вадима обличчям, всміхається, ховаючи біль за звичною усмішкою:

— Дякую! Дякую, що вкотре довів мені те, що я й так знала…

Він знову хитає головою та зачиняє за собою двері, залишаючи Божену у кімнаті на самоті. Сівши, вона закриває лице долонями й щось нашіптує. Невже справді сама у всьому винна? Невже це її доля — бути нещасливою?

***

Минає три місяці. Листопад. Божена вкладає гарну зачіску, адже сьогодні у неї день народження. Після роботи вона планує заїхати до Макса, щоб оплатити черговий ремонт автівки, який він зробив для неї. А після, ввечері, її будуть чекати гості в ресторані, де зберуться хрещені, подруга з родиною та кілька знайомих.

Зав'язуючи ремінь на дорогому чорному пальто з кашеміру, чує телефонний дзвінок. Це мама. Телефонує, аби повідомити, що вже під'їжджає до міста й скоро буде.

Осінній ранок на диво сонячний. Вітерець гойдає пожовклі дерева, а діти вже біжать до школи, весело хихочучи.

Микита наздоганяє матір біля машини.