Глава 14. Бути поруч

Прохолодний ранок у Німеччині. Вулиця на околиці міста вкрита туманом. До лікарні їхати недовго. Але за цей короткий шлях Божена не може зупинити потік слів від хвилювання. Вона розпитує Вадима про все, аби тільки не думати про те, що чекає за десять хвилин.

— Знаєш, кілька років тому я була у твоєму клубі. Хто б мені тоді сказав, що ми колись будемо знайомі.

— І як тобі клуб? — бере її за руку, погладжуючи шкіру, поки таксист зупинився на світлофорі.

— Доволі затишно. Приглушене світло, бар, можливість замовити окремий, приватний ігровий зал.

— Трохи розберемося з лікуванням й відпочинемо. Візьмемо твого сина, влаштуємо вам веселий розважальний вечір. Як він, до речі?

— Ходить до школи, займається з бабусею. Просив, щоб взяла його з нами, але не думаю, що варто дитині переживати все це.

— Правильно вчинила. Однак потім потрібно окупити той час, який ти не була поруч з ним.

— Окупити? — Божена здивовано дивиться на чоловічі губи.

— Відшкодувати. Я не знаю, які слова підібрати. Ти багато часу витрачаєш на щось інше або на Крістіну. Треба малому приділити увагу, щоб не почувався самотнім.

— Це ти радиш з власного досвіду? — примружує очі, боячись образити.

— Нехай так. Утім ти й сама все розумієш.

— Ти почувався покинутим, коли мама більше займалася братом? Я питаю, щоб краще зрозуміти сина, а не дошкулити тобі спогадами.

— Ні. Не почувався. Їй вдавалося розділити час так, щоб встигати все. Але я й сам, коли підріс, намагався допомагати. Частину обов'язків брав на себе.

— Твоїй матері пощастило із сином. Як і мені, — всміхається, з любов'ю згадуючи Микитку. — Він у мене найкраща дитина у світі!

— У тебе дві найкращі дитини, — тихо додає Вадим, бачачи, як похмурніє обличчя Божени.

Вона мовчить, не підтверджуючи або не спростовуючи сказане. Єдине бажання — почути, що операція пройшла успішно.

Лікарі дозволяють побути з донькою кілька хвилин. Вадим залишається чекати в коридорі, а Божена заходить до гарно облаштованої палати. На стінах оптимістичні картини, ніби дитячі малюнки, світлі тони шпалер й чудовий краєвид з вікна. На спеціалізованому ліжку лежить Крістіна, поруч стоїть медична сестра, яка слідкує за показниками приладів та станом пацієнтки. Коли матір підходить, жінка люб'язно всміхається та виходить, щоб не заважати.

— Якщо ти готова, то я зовсім ні, — звертається до доньки, ставши біля вікна, до ліжка спиною.

Стримуючи сльози, обертається. Крістіна наче спить, оченята заплющені. Апарат видає ритм її серцебиття. Підходячи, торкається долоньки та пальчиків, до яких приєднані датчики. Світле волосся смішно розпатлане в різні боки. Погладивши по голівці, яку вже зовсім скоро будуть оперувати, Божена на мить втрачає контроль над емоціями й починає плакати. Ні, вона сильна! Їй не вперше чекати, їй не вперше хвилюватися, не знаючи, чим завершиться хірургічне втручання. Але вперше важко, бо не вірить у власні сили. Не вірить, що зможе витримати, коли вчергове скажуть — без змін.

У двері тихо стукають й одразу ж заходять. Кілька медпрацівників та хірург, з яким Божена спілкувалася ще вчора.

— Нам необхідно поговорити наодинці, — звертається лікар ламаною англійською.

— Добре. Зараз? — глибоко вдихає, напружуючись.

— Так. Підемо до мого кабінету? — киває на вихід з палати.

— Та ні, кажіть. Я слухаю.

Вона вглядається в обличчя персоналу, коли чоловік у блакитній формі та прямокутних окулярах на носі щось каже німецькою до персоналу, й ті знову виходять.

— На цей місяць заплановані одразу дві операції. Якщо перша пройде без загроз та ускладнень, розпочнемо роботу над очима. А після, вам буде запропонований план реабілітації: фізіотерапія, масажі, зміна деяких ліків. Як я розумію, у попередньому догляді було додано багато снодійних та заспокійливих препаратів…

— Так, вона була в інтернаті. Мабуть, таким чином з нею було менше клопотів, — гірко ковтає, уявляючи, як до Крістіни ставилися злі жіночки, втомлені від постійного плачу діток.

— Маємо зменшити або й взагалі прибрати ці препарати. Буде складно.

— Знаю…

Лікар підходить до ліжка, поправляє постіль, й немов ненароком чи із жалем, переводить погляд на Божену:

— Я б хотів дати вам стовідсоткові гарантії та надії. Хотів би сказати, що все можна вирішити однією операцією. Проте… занадто багато часу минуло. Гідроцефалія невиліковна, на жаль. І чим сильніший її вплив на мозок, тим гірші ускладнення. Ми намагатимемося зробити все від нас залежне. Але деякі зміни незворотні.

— Дякую! Просто зробіть усе можливе…

— Так і буде, не сумнівайтеся, — похмуро всміхається чоловік, наближаючись до дверей. — Починаймо?

Божена киває. Медперсонал увозить ліжко з Крістіною, а вона залишається стояти біля вікна у порожній палаті. Залишається чекати. Знову чекати та спробувати повернути віру.

На порозі з'являється Вадим. Він мить дивиться на неї й підходить, міцно обіймаючи.