Глава 13. Така, як є

Довгі перемовини з консиліумом лікарів. Складна підготовка до перевезення Крістіни в Німеччину. Нові обстеження, аналізи, тривалі розмови або години мовчання в очікуванні.

Ніч перед операцією. Орендована квартира недалеко від клініки. На кухні вимкнуте загальне світло, лише невеликий світильник дозволяє бачити обличчя одне одного у напівтемряві. Божена багато курить. Вадим сидить напроти й не може підібрати слів, щоб підтримати її. Тому просто мовчить, адже у такому стані мало чим можуть допомогти слова.

— Дякую, що не залишив мене саму, — тихо промовляє Божена, встаючи та наливаючи ще одну порцію кави.

— Тобі варто відпочити. Досить кави! — підіймається та підходить до неї, забираючи скляну посудину з рук. — Випий води, кави дійсно забагато вже.

Вона ставить колбу назад у кавоварку та несподівано обіймає Вадима за спину. Він погладжує її по волоссю, заспокоюючи.

— Поплач трохи, стане легше, — шепоче, пригортаючи жіноче тіло міцніше до своїх грудей. — Ти стільки років мужньо трималася. Маєш право.

— Я хочу плакати не від минулого, а від майбутнього, — заплющує очі, вії тремтять.

— Чому?

— Бо я знову буду самотня…

Вадим відхиляє її від себе та зазирає в очі, уважно роздивляючи обличчя.

— Я не буду тікати, — легенько всміхається. — Про твою дитину дізнався під час знайомства. Ого, скільки вже мав шансів утекти!

Від його тихого грудного сміху, Божена теж всміхається, але вирішує більше не говорити про власні почуття. Він не зрозуміє. Правду про майбутнє знає лише вона. Та лікарі. В існування бога давно не вірить. Її доля неминуча й безповоротна.

Охоплюючи долонями за щоки, Вадим обережно цілує її губи. Він не впевнений, чи їй зараз потрібна чоловіча увага або ніжність. Але серце підказувало — цілуй, і поцілував.

— Я не хочу, щоб ти здавалася! Хочу вірити, що ти впораєшся, — говорить у її губи. — Будь ласка, почуй мене!

— Я чую… — дивиться в темні очі, стримуючи емоції.

— Ні, ти зараз чуєш тільки свій біль, втому, розпач. Вони говорять гучніше, вони викарбували у твоїй душі глибокі шрами. Однак таким чином ти загартувалася, і я можу зрозуміти, чому ти така…

— Яка? — відхиляється від його обличчя.

— Закрита. Від емоцій, чесності, кохання. Ти закрилася, бо не бачиш і не чуєш інших варіантів для існування.

— Я не закривалася, я така, як є. Я люблю секс, гроші, чоловіків. Люблю, коли роблять по-моєму. Люблю маніпулювати. Це все про мене! І, хіба мої слова — не чесні? Хіба я не кажу тобі прямо, що я…

— Нещаслива?

Його погляд і слова змушують Божену завмерти, змушують припинити кліпати очима, щоб не зронити сльозу. Усередині душі вона все одно залишається звичайною жінкою. Залишається сильною, вродливою, бажаною… Але не щирою перед самою собою.

— Я бачу, коли ти кокетуєш, бачу, коли всміхаєшся. І бачу, що робиш ти це навмисно. Це твій метод залишатися непохитною в очах інших. Проте коли ти на мить забуваєш, що потрібно "грати роль", — стаєш іншою. В очах згасає грайливий вогник, язичок припиняє щебетати, а думки поринають у всесвіт, де тільки ти і твоя доля.

— Я краще промовчу, — відходить на крок від нього.

— Ні-ні, стій! — притягує за руку. — Не тікай! Тобі не потрібно вдавати переді мною диво-жінку. Не потрібно вдавати крижану скелю або, навпаки, гарячий вулкан. Просто будь собою.

— Я і так поряд з тобою зовсім інша. Ти мало мене знаєш, ще й познайомився у такий період, коли мені не до стосунків. Ти не можеш звинувачувати мене у нещирості.

— Не звинувачую, дурненька, — всміхається, сильніше її обіймаючи. — Лише хочу пояснити, що не треба боятися бути слабкою та потребувати підтримки. Це нормально, чуєш? Нормально плакати, коли боляче, втомлюватися, коли важко. Ти розуміла, що я здатний самостійно відремонтувати ту кляту машину, але все одно повернула гроші. Бо боїшся зайвих докорів.

— О, до речі, машина… — нарешті теж всміхається. — Максим тобі все полагодив?

— Я не дізнавався. Забув. І це також нормально, особливо, коли зайнятий чимось важливішим, — Вадим дивиться на неї з хитринкою в очах.

— Я теж забула. Обіцяла, що привезу авто на ремонт наступного ранку, а сама…

— Ну і не страшно. Повернемося в Україну, все зробимо або купимо нову. Чи ти шкодуєш за скасовану зустріч з ним?

— З ним? — хмикає, прибирає руки Вадима та сідає за стіл, допиваючи залишки кави на денці чашки. — З ним мене більше нічого не пов'язує.

— Але ти все ще кохаєш його? — спокійно запитує, склавши руки на грудях.

— Не можу сказати, що це саме кохання. І звичкою не назвеш. Не знаю, що це. Він здавався ідеалом: чуйний, ніжний. З ним я вперше була справді щирою. З ним, як дурепа, повірила, що можу мати майбутнє.

— Так це і є закоханість. Ти закохалася. А потім зняла рожеві окуляри. Чи ще ні? — вдивляється в її очі.

— Навіть якщо й зняла, це не означає, що я не буду з ним спілкуватися через те, що тобі це не сподобається, — уїдливо промовляє, заздалегідь попереджаючи, адже це може змусити Вадима ревнувати, якщо у них будуть стосунки.