Глава 11. Втома

Зателефонувавши черговому лікарю, щоб дізнатися про стан Крістіни, Божена лягає в ліжко. Потрібно відпочити, адже вже о сьомій ранку має бути в лікарні з усім необхідним для операції.

На годиннику майже десята вечора. Раніше вона б у цей час ще гуляла, а зараз лежить, без сил та бажання ворушитися.

Тільки заплющує очі, провалюючись у сон, як чує телефонний дзвінок.

— Так? — не дивлячись на екран, мляво відповідає.

— З тобою все гаразд?

— Вадиме? — миттєво просинається.

— Я. Не дочекавшись дзвінка, вирішив трохи набриднути тобі. Скажи, будь ласка, усе нормально?

— Нормально. Довелося перевезти доньку до іншої лікарні.

— Чому не зателефонувала?

— Навіщо?

— Ну, як це… Я б приїхав.

— Навіщо?

— Тебе заклинило? — сміється.

— Ні, лише не розумію твоїх намірів. А ще дуже хочу спати.

— Шкода. Бо я дещо привіз, хотів віддати, поки ти остаточно не забула про мене.

— Привіз? Тобто? — сідає на ліжку, розгублено дивлячись навколо себе.

— Який номер квартири?

— Ти тут? — встає та йде до вікна, визирає на вулицю.

— Тут. Стою біля твоєї машини. Вибач, запам'ятав де ти живеш, коли гнався через усе місто.

— Сімдесят третя. Четвертий поверх. Зараз відкрию домофон. Хвилинку.

Вимикаючи виклик, швидко йде в коридор, на мить зазирнувши на відбиття в дзеркалі. Обличчя має втомлений вигляд, шкіра бліда, навіть трохи сірого відтінку. Волосся безладно зав'язане в косу. На тілі чорний піжамний комплект з майки та штанів.

"Ох і приваблива… Хоч у фільмах жахів знімайся!" — подумки оцінює себе, натискаючи кнопку відкриття дверей під'їзду.

Очікування ліфта викликає дивні відчуття. Поява цього чоловіка не мала так подіяти. Напевно, це через усвідомлення власного ставлення до нього. Вона його трохи боїться, не довіряє, але при цьому відчуває повагу до вчинків. Ким би він не був, їй би не хотілося залежати від непроханої допомоги.

Вадим виходить із ліфта, одразу зустрічаючись з нею очима. Одягнений в синю футболку та темні джинси він має зовсім інший вигляд, ніж у костюмі. Такий… ніби простіший. Не надто серйозний та загрозливий. Домашній…

— Привіт, — тихо каже, підійшовши. — Знаю, що розбудив. Але не міг уже дочекатися, поки ти сама зателефонуєш.

— Проходь, пригощу чаєм. Є ром, однак пропонувати не буду. Сама вип'ю.

Божена всміхається, а він відповідає їй тим самим — легкою, спокійною усмішкою.

— Я зайду. Утім лише на п'ять хвилин.

— Родина чекає? — запитує, заходячи у квартиру, коли вже повернулася до нього спиною.

Не хоче дивитися в очі під час відповіді. Може, таким чином вдасться уникнути неприємного розчарування?

— Ні. У мене немає родини. Точніше, є батьки. Але не одружений. Якби був одружений — мене б тут зараз не було.

— Правда? — озирається, пронизуючи поглядом.

— Не схоже? — всміхається, заходячи за нею на кухню.

— Я багато чула брехні, яку щиро видавали за чисту правду. Тому…

— Паспорт показати? — сідає за стіл, а на підлогу кладе кілька пакетів, які тримав у руці.

— Розведений? — ставить чайник на плиту, готує чашки, але не обертається. Продовжує запитувати, наче ненароком.

— Так. Уже давно розлучилися. Юнацький шлюб не витримав дорослішання. Останні років десять я зайнятий лише бізнесом.

— А жінки?

— Були і побачення, і не тривалі стосунки. Та чомусь доля не дає мені людину, яку не цікавлять лише статки.

— Розумію. Мені так доля не дає чоловіка, якого б не цікавив тільки інтим…

— Скажи краще, як донька?

— Переводиш тему розмови? — теж сідає, тепер вже уважно дивлячись в його очі.

— Ні. Увесь день думав про вас.

— Хвилювався, хочеш сказати?

— Можна і так це назвати.

— Завтра операція. Але я…

— Що? — Вадим ледь не нахиляється над столом, коли вона опускає погляд, схиливши голову.

— Я втомилася.

— Бачу. Але ж це мине. Усе погане минає, колись. Треба не здаватися!

— Я себе так заспокоюю багато років. Та щось не допомагає. З часом тільки гірше стає.

— Ти зневірилася в тому, що вдасться вилікувати доньку?

Божена підіймає погляд, її очі налиті сльозами, які вона раніше приховувала від сторонніх. Мовчить. І Вадим теж. Чайник починає свистіти, розриваючи напружену тишу.

— Наступного дня після пологів мене вмовляли написати відмову. Усі! Крім однієї подруги. Усі попереджали, що буде важко і я не впораюся. Теж саме я чула й від батька Крістіни. Теж саме він повторив сьогодні.