Глава 10. Сама винна

Знайшовши контакти знайомих лікарів, Божена перевозить доньку до іншої лікарні. Але й тут чує, що без операції не обійдеться. Підписавши всі необхідні папери та придбавши медикаменти, пів години сидить з Крістіною в палаті, а потім їде додому, на шляху заїхавши до магазину, щоб дізнатися, як ідуть справи.

Час уже наблизився до пізнього вечора. Виходячи на вулицю, підходить до ятки, аби купити та випити хоча б скляночку кави за день. У животі бурчить, голова болить, а настрій як ніколи поганий. Лікарні завжди витягують з людини енергію…

Ставши біля машини й закуривши, робить маленькі ковтки гарячого напою та дивиться на жваві вулиці, сповнені перехожих. Хтось поспішає додому після важкого робочого дня, хтось вийшов на прогулянку з родиною, хтось просто біжить до супермаркету за смаколиками.

Спершись спиною об дверцята автомобіля, видихає дим і думає, що їй немає сенсу квапитися додому, як усім цим людям, що проходять повз. Допиваючи каву, збирається викинути склянку й сісти в машину, як бачить, що до неї наближається Андрій.

— Дідько, — шепоче, не сідаючи за кермо, а залишаючись назовні. — Дай мені спокій!

— Нам треба поговорити! — кричить він здалеку.

— Я тобі все сказала! Чи мало було? — дивиться на його й досі почервонілий ніс.

Чоловік підходить ближче, теж закурює, нервово озираючись, ніби перевіряючи, чи дійсно вона сама.

— Ти забрала малу, щоб знайти собі кавалера? — з посмішкою питає, спостерігаючи за скривленим від почутого обличчям Божени.

— Як ти можеш таке казати?

— А навіщо тобі раптом знадобилася Крістіна?

— А тобі? — прискіпливо вдивляється в очі. — Не я ж втекла, коли дізналася про вагітність.

— Я не тікав, не бреши! — починає сердитися.

— А що ж ти зробив? Ти змусив зробити аборт, коли дізнався про нашу першу можливу дитину. Скільки потім наслідків було для мене, тебе не цікавило!

— Я розлучився з дружиною тоді, якщо ти забула!

— Розлучився… — затягується димом, відводячи погляд. — Ти з нею хотів розлучитися ще коли ми тільки познайомилися й не були коханцями. Казав, що за п'ятнадцять років шлюбу, вона так і не народила. А тут така нагода — молода та дурна закохалася в тебе! Завагітніла. Але ти що сказав? Що дитина зараз не входить у твої плани? Чи не так?

— Ти могла не робити аборт, — кривиться.

— Серйозно? Виходить, знову вся провина лише на мені? Окей, а що ти сказав, коли я на шостому місяці потрапила до лікарні з Крістіною? "Це твої проблеми, бо ти вирішила залишити дитину"!

— Ти могла зі мною поговорити. Нормально поговорити, а не як завжди…

— Могла, однак не захотіла. Ти для мене припинив існувати, коли не приїхав уночі до лікарні. Коли й наступного дня не приїхав. І коли докоряв мені грошима за обстеження або підгузки, рахував кожну витрачену копійку. Усе, іди, я не хочу більше цих розмов. Вони нічого не змінять.

— Навіщо ти забрала малу з інтернату? — підходить та міцно вхоплює за руку, від чого Божена кидає сигарету.

— Та чому ж тебе це так хвилює? — всміхається, не звертаючи уваги на біль. — Це моя дитина, тому і забрала! Ти від неї відмовився!

— Я пропонував тобі жити разом! Робив пропозицію! Страждаєш на склероз?

— Пф! За такого, як ти, виходити заміж? Нізащо.

— Маніпуляторка! — ще більше стискає пальці, залишаючи бордові сліди на шкірі.

— Хіба? — веде бровою, хмикаючи. — Руку відпусти.

— Ні! Ти маніпулюєш чоловіками за допомогою хворої доньки! Забрала її, щоб якийсь багатенький дядечко нарешті пожалів тебе!

— Ну ти й тварино, Андрію… Руку, сказала, відпусти! — виривається й розлючено дивиться на нього. — За всі ці роки тебе не турбувало існування Крістіни. Я сплачувала інтернат, лікування, я не спала ночами та жила в коридорах лікарні. Я! А не ти! Я була сама! Нікого не було поруч! Ніхто не підтримував! Я. БУЛА. САМА! — викрикує, стримуючи сльози. — Тому я й віддала її в інтернат, щоб якось виживати, працювати, годувати сина, купляти ліки. Ти жодного разу не поцікавився нашим життям. А Микита ще називав тебе батьком. Дурненький, теж повірив, що ти нормальна людина…

— Та ні, то просто він не знає, що його мама поводиться, як хвойда, — глузливо промовляє.

— Називай, як хочеш. Твої слова нічого не значать.

— Я знав, був упевнений, що ти не впораєшся. І коли сказала, що здаси в інтернат, заздалегідь розумів…

— Я пропонувала — забирай, ти ж її батько. "Навіщо вона мені? У мене робота, життя" — от яка була твоя відповідь. То, що ти хочеш зараз почути від мене? Що? Я не розумію…

— Ти про неї забула й не згадувала, аж поки не знадобилася!

— Наша пісня гарна, починай спочатку… — відчиняє двері та сідає за кермо. — Сволота ти, Андрію! І, до речі, у МОЄЇ доньки є ім'я — Крістіна.

— Зауваж наостанок — я все про тебе знатиму. І про те, де буде мала теж!

— Займися краще своїм життям. Бо, як я бачу, ти давно не був з жінкою.