Глава 9. Любов матері

Час до вечора пролітає занадто швидко. Трохи відпочивши, Божена переодягається в зручні світло-блакитні джинси та білу футболку. Взуває кросівки й, поклавши в маленький наплічник конверт з грошима, виходить з дому.

Забувши, що вимкнула телефон, уже сидячи в машині, вмикає та перевіряє пропущені виклики. Наче ніхто не телефонував. Це трохи її заспокоює.

Рушаючи до лікарні, сподівається, що Вадим не відмовиться взяти гроші. Не хочеться бути винною, навіть якщо цей чоловік здатний пробачити борг. Вона погано його знає, тому не може довіряти.

Вечірні затори відволікають увагу, через що Божена не помічає, як увесь час від самого будинку до лікарні, за нею їде якийсь автомобіль.

Телефон дзвонить у підставці. Вмикаючи режим динаміку, щоб не тримати гаджет у руці, з усмішкою відповідає:

— Твоє переслідування вже здається нормальним. Але скажи, чому ти так переймаєшся через мене?

— Бо ти неврівноважена жінка, яка тікає з місця ДТП, — каже Вадим, цілковито спокійним та серйозним голосом.

— То було моє перше ДТП за понад десять років водійського стажу. Не хотіла псувати статистику. До речі, нам якраз треба поговорити про це. Коли можемо зустрітися?

— Скоро. Я вже під'їжджаю до лікарні.

— Виконуєш обіцянки? — усміхається, бачачи на перехресті напроти його машину.

— Тобто?

— Не зважай. До зустрічі!

Вони з різних сторін дороги повертають на територію лікарні. Паркуються та виходять назустріч одне одному.

Вадим тримає два пакети: один із написом назви аптеки, інший — сірий, гарний, з шовковими стрічками замість ручок.

— Привіт, — приязно промовляє, уважно вивчаючи жіноче обличчя. — Відпочила?

— Привіт. Так, кілька годин поспала.

— Обідала?

— Так.

— Брешеш, — примружує очі.

— Чай з бутербродом, — невинно знизує плечима. — Не було сил і бажання щось готувати.

Чоловік незадоволено зітхає, хитаючи головою. Простягає їй пакети.

— Це малій та тобі.

— Що там? Борщ? — сміється, але приймає подарунок. — Дякую! У мене також дещо є. І відмовитися не вдасться!

Вона знімає наплічник й дістає звідти конверт, віддає Вадиму.

— Якщо цього не вистачить, я десь за місяць можу додати ще.

Він розкриває конверт, дивиться на гроші, переводить погляд на Божену й супиться.

— Гаразд. Ти мені більше нічого не винна.

— І ти мені теж…

— Проганяєш?

— Ні.

— Чудово. Тоді, будь ласка, дізнайся, що з донькою та зателефонуй мені. Якщо відпустять додому, вип'ємо десь кави.

— Це запрошення? — грайливо веде бровою.

— Ствердження, — поправляє її волосся, яке придавило на плечі лямками від наплічника. — Іди, не буду затримувати.

— Божено! — хтось викрикує позаду них, з боку воріт.

Вона обертається й бачить Андрія. Його авто стоїть на узбіччі біля в'їзду, так, що можна бачити всю територію паркування.

— Це хто? — залізним тоном питає Вадим.

— Це козел… — віддає пакети: — Потримай, будь ласка.

Підходить до Андрія, пропалюючи розлюченим поглядом.

— Що ти тут забув?

— Приїхав до дитини, — нахабно всміхається, мигцем дивлячись на Вадима, який стоїть у метрах десяти.

— У тебе немає дитини! Як знайшов нас?

— Їхав за тобою з-під будинку.

— То ти ще й набрався наглості слідкувати за мною? — не стримує крик. — Геть пішов! Ти тут не потрібен!

— Як і Крістіна тобі! — визвіряється Андрій. — Чому ж ти не здала її в сиротинець? Га? Тобі ж усі радили це зробити. Та і сама, наскільки пам'ятаю, казала, що віддаси її, якщо вона до трьох років не сяде.

— Ще одне слово, і я тебе вдарю!

— Але ти обрала інтернат, щоб дитина не заважала будувати власне життя, і щоб на тебе не дивилися скоса знайомі, за те, що відмовилася від хворої доньки!

— Ну дивись, я тебе попередила…

І Божена замахується, з усієї сили б'ючи колишнього в ніс. Він притискає долоні до обличчя, задираючи голову, аби зупинити кров.

— Хвойда! — кричить Андрій, намагаючись однією рукою схопити Божену.

У цей момент поряд опиняється Вадим. Стає перед Андрієм, закриваючи жінку собою. Робить один рух, і той згинається над землею від удару під дих.

— Розмову закінчено, — спокійно каже, беручи Божену під лікоть та уводячи до дверей лікарні.

Завівши у фоє, повертає їй пакети, навіть не озираючись на вулицю.

— Іди до малої. Не витрачай час, — легенько підштовхує в спину. — Чекатиму дзвінка.

Вона, стримуючи емоції, йде коридором, не відповідаючи.