Глава 8. Адреналін

Минає доба. Крістіну перевозять назад до дитячої лікарні. Операція на очах скасована. Лікарі повідомляють, що результати МРТ невтішні. Змучену, розчаровану та втомлену Божену відпускають на кілька годин додому.

Вадиму вчора довелося поїхати, не дочекавшись, адже обстеження затягнулося. 

Без сну, без відпочинку і харчування, вона виходить на паркування до свого авто. На лобовому склі помічає папірець.

"Не сідай за кермо! Зателефонуй!" — далі написаний номер.

Звичайно, подумки Божена на мить уявляє, що це потурбувався Максим. Але його номер вона знає, тому одразу здогадується від кого ця записка. Однак нікому телефонувати не збирається. Їй потрібно побути на самоті. Заховатися під ковдру, зашторити вікна й відновити сили. Зайві розмови або зустрічі лише витягнуть енергію, якої й без того майже немає.

Сідаючи за кермо, гучно вмикає музику, відчиняє вікно, щоб прохолодний вранішній вітерець бадьорив і проганяв сонливість. По щоках котяться непрохані сльози. Тільки наодинці з собою вона може проявити слабкість. Тільки знаючи, що ніхто не побачить — може плакати.

Їдучи доволі швидко, щоб скоріше опинитися вдома, бачить, що за нею женеться незнайомий автомобіль. Водій сигналить та блимає дальнім світлом фар. Обидві машини зупиняються, коли загоряється червоне світло. Переслідувач різко гальмує ліворуч від неї, вікно біля пасажирського місця опускається. Божена визирає, щоб побачити водія та сказати пару міцних фраз.

— Далеко зібралася? — кричить Вадим, нахилившись над сидінням.

— Ти мене переслідуєш? — всміхається, забувши про заплакане обличчя.

— Зупиняйся за перехрестям! — вирівнюється, дивиться прямо на дорогу.

— Ага, так я і послухалася! — викрикує, гучніше газуючи.

Як тільки вмикається зелене світло, вона зривається з місця, на шаленій швидкості обганяючи автомобілі попереду.

— Божевільна, — чортихається Вадим й, натискаючи сильніше на педаль, намагається наздогнати Божену.

Ця поїздка більше нагадує гру в "Тетрис" або перегони, адже чорний дорогий седан та старенька іномарка ніби змагаються, хто ризикованіше та вправніше проскочить у шаленому потоці.

Пішоходи озираються, а водії налякано сигналять услід. Та їй байдуже! Вона знає свої можливості та вміння, а такий прилив адреналіну, як зараз, допомагає витіснити відчуття стресу та депресії.

Заїжджаючи у двір біля власного дому, зупиняється та озирається. Вадим гальмує прямо коло її ніг. Миттєво виходить з машини й квапливо підходить до неї. Сильно вхоплює пальцями за плечі та легенько трясе.

— Ти останні краплі розуму втратила?

Божена сміється:

— А ти разом зі мною, — веде бровою, наполегливо дивлячись у темні очі.

Дихання важке в обох. Пульс стукає в скронях, а груди здіймаються, немов після шаленого бігу. Несподівано Вадим цілує її. Не питаючи дозволу, як і раніше, впивається вустами, поколюючи бородою шкіру. Поступово їхні тіла розслабляються й, із розлюченого поцілунку під дією адреналіну, губи починають дарувати одне одному чуттєвість.

— Фарбована дурепа, — тихо каже їй, розплющуючи очі.

— А ти колючий, — всміхається, розглядаючи його обличчя.

— Що там мала?

— Спить, дали ліки. Мене відпустили ненадовго додому. Зайдеш на каву?

— Плакала? — торкається щоки великим пальцем.

— Ні, — хилить голову.

— Не бреши, я ж бачу.

— Тоді навіщо запитуєш? — ховає погляд, зачиняючи машину. — То, що скажеш за каву?

— Тобі не кава потрібна, а гарний с…

— Секс?

— Сон, — Вадим закочує очі, всміхаючись.

— Шкода, — знизує плечима, — від сексу я б також не відмовилась.

— Залиш свої загравання на більш вдалий час.

— Це каже мені той, хто щойно першим поцілував? — обурено складає руки на грудях. — Для чого був цей поцілунок?

— Ти спровокувала, — теж складає руки, як вона, примружує очі.

— Я?! — сміється.

— Ага, — киває. — Іди додому, поспи. Зустрінемося пізніше.

— А де твій позашляховик? — переводить погляд на чорну "Ауді".

— Відвіз до Максима на ремонт фари. Бампер привезуть за тиждень.

Почувши ім'я Макса Божена хмуриться. Вадим це помічає й швидко прощається.

— Я поїхав на роботу. Зателефонуй, коли прокинешся, — підходить до машини, відчиняє дверцята та озирається, почувши відповідь.

— Не буду телефонувати. Не хочу розмов і зустрічей.

— Дякую за щирість! — він сідає за кермо, заводить двигун. — Сподіваюся, увечері ти будеш у кращому настрої, тому що я все одно приїду до лікарні.

— Так, приїжджай. Буде з тобою серйозна розмова, — переходить дорогу, махає Вадиму та заходить у під'їзд.

— Налякала, — з усмішкою викрикує, поки не зачинилися важкі металічні двері.