Глава 7. Без дозволу та пропозиції

Приїхавши додому, Божена квапливо збирає речі. Микита у своїй кімнаті, теж готується до поїздки в село. Телефон наполегливо кричить у коридорі в кишені кофти. Роздратовано приймаючи виклик, миттєво вирівнює дихання, щоб якомога спокійніше відповісти.

— Що ти хочеш?

— Де ви зараз? — його голос стривожений та із задишкою.

— Яка тобі різниця, Максе?

— Я приїхав у лікарню, але не можу вас знайти!

— І не знайдеш, тому що нас там немає.

— А де ви?

— Удома, збираємося.

— То все нормально, вас відпустили?

— Усе нормально? Ти знущаєшся? Крістіна в реанімації!

— Чому ти кричиш на мене? Я приїхав, як і просила.

— Коли я просила? О третій ранку? А зараз скільки? Бувай, не маю часу на порожні балачки.

І, не даючи можливості Максу договорити, вона вимикає виклик. Він не заслуговує на розмови. Він не пройшов перевірку, а отже, нехай страждає.

За тридцять хвилин виходячи з під'їзду, бачить біля лавки Максима. Палячи, чоловік нервово крутить зв'язку ключів у долоні.

— Ходімо, — командує синові, не зупиняючись та ідучи до своєї машини.

— Божено, — кличе Макс, — ти можеш усе пояснити?

— Ні, — коротко відповідає, закидаючи речі в багажник.

— Розкажи, що сталося? — наздоганяє й, ставши біля неї, вхоплюється за дверцята, не даючи їх зачинити.

— А нічого не сталося, Максе! — знизує плечима. — Можеш повертатися до родини.

— Саме через родину я і не міг приїхати одразу! Щоб я сказав, зриваючись з ліжка о третій ранку?

— Мені плювати, щоб ти міг сказати! А ще плювати, що ти був у тому ліжку. З дружиною. І мені байдуже, які виправдання ти зараз будеш вигадувати! Відпусти двері, нам пора їхати!

— Тобі плювати на все, Божено! Бо ти бачиш лише свої проблеми, а на інших тобі справді плювати.

— "Лише свої проблеми"?! Ну, так, дійсно… хвора дитина — це лише МОЯ проблема. Тому, відійди від машини та зроби так, щоб я більше не турбувала тебе СВОЇМИ проблемами!

Макс прибирає руку й Божена миттєво рушає, від злості сильно стискаючи пальці на кермі.

— Мамо, навіщо ти так з ним? — засмучено запитує Микитка. — Максим хороший…

— Синку, можливо він і хороший. Однак я не можу постійно чекати, поки він знайде час для нас.

— У нього є інша родина?

Божена на мить озирається до сина. Зітхає та мовчить.

— Мам, я дорослий. Усе розумію. А ще я не глухий, — всміхається, спираючись потилицею об сидіння. — Мені не потрібний чужий батько…

Серце стискається від болю. Вона старанно берегла Микиту від переживань, намагалася створити всі умови: щоб йому вистачало уваги, щоб нічого не потребував, щоб не відчував порожнечі, знаючи, що не має батька.

Але цей момент настав. Момент, коли прийшло розуміння — все-таки хлопцю потрібна чоловіча, батьківська увага. Матір може замінити всіх, проте ніколи не замінить спілкування сина та батька.

Ірина Віталіївна без зайвих слів відреагувала на приїзд доньки та онука. Вислухала й, обійнявши Божену, вкотре нагадала, що вона має бути сильною.

Їдучи назад у місто, уже без Микити, налаштовує себе заздалегідь на важкий день, фізично та морально.

Паркуючи автомобіль на подвір'ї лікарні, не підіймаючи погляду, іде до входу, шукаючи в телефоні номер хірурга. Треба повідомити, що операція скасовується, через погіршення стану Крістіни.

— Божено? — хтось кличе позаду.

Озираючись, бачить Вадима. Він відходить від машини, квапливо наближаючись до неї.

— Що ти тут робиш? — здивовано запитує, ставлячи сумку з речами на землю.

— Чекав.

— Кого?

— Вас, кого ж ще?

— Давно?

— Неважливо. Де син?

— Відвезла до бабусі. Крістіну будуть перевозити до обласної лікарні. Не можу змушувати малого переживати все це поруч зі мною.

— Я години дві тому розмовляв з лікарем вашим… Реанімобіль уже підготували, чекають лише на тебе.

— Години дві? Тобто, ти тут…

— Адже сказав, що неважливо, скільки я тут. Ходімо, мусиш підписати ще папери, — починає йти до дверей, але Божена його зупиняє.

— Я тебе не розумію, Вадиме! — бере за лікоть, він обертається.

— Ти відмовишся від пропозиції допомогти, тому я не питаю дозволу і не пропоную.

— А з лікарем навіщо говорив? Це не етично та некоректно з твого боку — втручатися в чуже особисте життя! І, як він тобі все розповів? Що за чортівня?! А лікарська таємниця?

Вона відпускає його руку та розгублено дивиться по сторонах, немов шукаючи якоїсь підказки. Вадим підіймає сумку, легенько обіймає Божену за плече, ледь торкаючись долонею, й веде її до лікарні.