Глава 6. Ігри долі

Доля не чує нас, коли потрібно, але робить те, про що міг необережно подумати. Саме так і стається з Боженою. А точніше — з її донькою. Уночі малій раптово стає гірше. Припадки не вщухають, а ліки не допомагають.

На початку третьої години ранку Божена викликає швидку, адже до криків додаються ще й судоми. Крістіну ніби скручує та вигинає, очі стають почервонілими, а обличчя вкривається тонкими цівками підшкірних крововиливів від напруження.

Микитка увесь цей час не спить. Сидить поруч й схвильовано перебирає пальцями, не знаючи, як може підтримати маму.

Їдучі в машині швидкої допомоги, Божена телефонує Максу. Після четвертого підряд дзвінка, він, нарешті, відповідає.

— Алло? — сонно шепоче.

— Максе! Будь ласка, приїдь до дитячої лікарні. Це терміново!

— Що сталося?

— Ми зараз у швидкій. Крістіні зовсім погано! — міцно тримає за руку доньку, поки над нею схилилися лікарі.

— Я приїду вранці, зараз не можу.

— Не можеш?! Мені Микиту немає з ким залишити! — майже зі злістю вимовляє.

— Ти казала там мама…

Божена вимикає дзвінок і ховає телефон у кишені спортивної кофти. Немає сенсу продовжувати розмову. Телефонувати мамі не буде з кількох причин: вечірня сварка, турбота про її здоров'я, адже злякається та буде хвилюватися, й час, бо складно доїхати з-за міста.

У лікарні Крістіну забирають до реанімації. Призначений список препаратів Божена з сином іде купувати до цілодобової аптеки неподалік. Скоро настане світанок і буде трохи легше, однак зараз знайти специфічні ліки, які раніше замовлялися лише заздалегідь, майже неможливо.

У першій аптеці не вдається придбати навіть чверті необхідного. Шукаючи за допомогою інтернет-навігації у телефоні наступну аптеку, Божена звертає увагу на те, що поруч біля одного розважального закладу припарковане знайоме авто.

Боулінг-клуб "Арена" — виблискує вивіска білими миготливими буквами. Масивні дерев'яні двері відчиняються, й на вулицю виходить чоловік у чорній сорочці без краватки.

Зупиняючись, не може повірити таким іграм долі… Це Вадим. Він закурює сигарету, дивлячись кудись у далечінь порожньої вулиці. Повільно переводить погляд і помічає Божену, яка в одній руці несе телефон та пакет, а іншою тримає сина.

Чоловік примружується, немов не вірячи власним очам, а потім робить крок до них назустріч.

— Привіт, — каже, нахмурившись, мигцем глянувши на втомленого Микиту.

— Привіт.

Коротко відповідає й збирається пройти повз, але Вадим продовжує розмову:

— Аптеку шукаєте?

— Як ти дізнався? — зупиняється та обертається до нього.

Він киває на багатоповерхову будівлю лікарні, яка знаходиться за перехрестям.

— Здогадався. Що треба купити? — підходить ближче, кидаючи погляд на телефон та пакет.

— Ось, — дістає папірець зі списком, простягає Вадиму.

Той уважно читає, витягає портмоне з кишені й ховає в ньому листочок.

— Що за фокуси? — обличчя Божени виражає агресію та подив.

— Ходімо, я відвезу вас до нормальної аптеки. У цьому районі ви потрібного не знайдете, — починає розвертатися та іти до машини на паркуванні біля дороги.

— Це треба купити якнайшвидше! — хапає сина за руку та намагається наздогнати Вадима.

— То поїдемо швидше, якщо ти не будеш заважати балачками, — спокійно говорить, натискаючи на дармовисі вимкнення сигналізації авто. — Сідайте! Не гаймо час!

— Мам, це хто? — насторожено запитує Микита.

— Я йому вчора вранці машину розбила, — пояснює, нахилившись до нього.

— Так от чому ти на роботу поїхала на таксі? — всміхається малий, залізаючи на заднє сидіння, розташоване високо.

Божена сідає спереду біля Вадима й вони одразу рушають. Проїхавши кілька вулиць зі значною швидкістю, чоловік глушить двигун біля аптеки, якої вона раніше не бачила.

— Зараз прийду, почекайте! — виходить з машини.

— Стій, ти телефон забув, — кличе Божена, помітивши телефон у підставці.

— Не забув. Я не тягаю його із собою постійно. Взагалі не люблю телефони та говорити ними. Почекайте, повторюю!

— Але…

Утім вона не встигає договорити, адже двері вже зачинилися. Ще й замок клацнув і ввімкнулася сигналізація.

— Не хвилюйся, — повертається до Микити обличчям.

— Це дивно. Навіщо він нас закрив у машині? — хлопчик озирається.

— Напевно, не звик, що з ним хтось їздить. Автоматично натиснув…

Намагаючись не налякати сина, сама відчуває тривожність. Але це відчуття минає за кілька хвилин, коли бачить, як Вадим наближається до авто.

Він сідає за кермо, знову заводить двигун і мовчки розвертається у зворотному напрямку.

— Що це було? Постарайся якось пояснити.

— Тримай, — дає їй пакет, який приніс із собою.