Глава 3. Докори

Повернувшись додому Божена годує дітей, нашвидкуруч готує їжу на вечір, й на пів години занурюється в гарячу ванну. Їй життєво необхідно хоча б деякий час побути на самоті. Без галасу, сліз, постійних вигуків "мам", "Божено, швидше йди сюди", "неси ліки" та все інше, що потрібне від неї всій родині.

Байдуже, що зараз середина літнього дня, байдуже, що за кілька годин має вирушити на розв'язання проблем, які ж сама й створила… Приглушивши загальне світло, залишає ввімкнутим лише невеликий світильник над дзеркалом.

Навушники з улюбленою музикою, пінні хвильки й наповнена ванна, — короткі хвилинки спокою та релаксу.

Але голова все одно зайнята думками.

"Запчастини до того джипу обійдуться мені… не просто в кругленьку суму. Доведеться продати свою машину, щоб сплатити ремонт. Майже всі збереження витрачені на відпустку, медикаменти й відкладені на операцію. Як же видряпатися з цієї навали неприємностей? Ще й магазин приносить лише збитки. Надія залишається на старт осіннього сезону та нову колекцію доступного одягу. Можливо, на нижчі ціни буде кращий попит" — усі ці домисли глибше затягують її у вихор пошуків та рішень.

Простягнувши руку до пральної машинки, де лежить телефон, з якого слухає музику, голосовою командою набирає номер, який би не хотіла згадувати.

Кілька гудків, і такий до болю улюблений голос, відповідає:

— Алло?

— Привіт, Максе! Це Божена.

— Так, привіт, — наче й не здивований її несподіваним дзвінком. — Як справи?

— Усе чудово! Я до тебе з проханням… Твоя станція ще працює?

— Звісно. Машина зламалася? Приїжджай, усе зробимо.

Ось так просто "приїжджай"?! Просто, наче й нічого не було між ними? Наче й не боїться знову зустрітися з нею? Упевнений, що не відчує колишнього потягу та не забажає щось виправити? О, ні, Максе! Це ти даремно такий зараз спокійний… Ой, даремно…

— Не моя машина. Знайомого. Але там авто класу "люкс", у тебе буде можливість замовити потрібні запчастини та якісно відремонтувати? Я в боргу не залишуся, — за звичкою кокетливо сміється, утримуючи дріт від навушників коло губ.

"Чуй мій голос, любчику. Чуй моє дихання. Згадуй, як дихала тобі на вушко…" — подумки шепоче, ніби він зможе відчути її наміри.

— Окей, зробимо і знайомому. Коли?

— Сьогодні ввечері.

— Хм… маю чергу. Однак заїдьте, я хоч гляну, що там за обсяг роботи.

— Розбитий бампер та ліва фара.

— Ясно. А ти як взагалі?

— Ніжуся у ванній, думаю, чим зайнятися… — знижує тон, вслухаючись у його реакцію.

— Ванна? У таку спеку? — коротко сміється.

— Ну, мені ж потрібно якось розслаблятися. Допомогти нікому з цим…

— Дражнишся? — тихіше промовляє.

— А треба? — закушує губу, потім раптово змінює настрій: — Добре, Максе. Дякую, що виручив. До зустрічі.

І одразу вимикає виклик. Усе. Тепер його думки будуть зайняті нею… у ванній…

Прикривши повіки, сумно всміхається. Вона б не хотіла бачити Максима. Ні, брехня! Дуже хоче його побачити! Сумує за глибокими очима, ніжними руками та тим, якою була поруч з ним. Він не в минулому, він і досі займає місце в її серці. Уперше відчувши таке до чоловіка, тепер не може позбутися цього почуття легкості й безтурботності.

Прийнявши після ванної контрастний душ, приводить волосся до ладу. Намащує тіло кремом з п'янким пудровим ароматом. Одягає новий комплект білої мереживної білизни. Кофтинку обирає вільну напівпрозору, в'язаного типу, з натуральної бавовни та рукавами три чверті, чорні джинси й босоніжки на підборах. Охайно укладає завиті локони на плечі. Улюблений вечірній макіяж з акцентом на очі. Парфуми, — і готово.

— Я на роботу, а потім у справах, — повідомляє мамі, отримуючи сповіщення на телефон про прибуття таксі.

— Гаразд, — сухо відповідає жінка, дивлячись телевізор у вітальні.

— Ти на мене сердишся? — тиша.

Знявши взуття, прямує до кімнати.

— Мамо, що таке? — складає руки на грудях. — Що знову не так?

— Нічого. Іди собі…

— Я що, не бачу невдоволення й не чую твій тон?

— Ти знаєш, що в мене здоров'я слабке…

— Я тебе не просила переїжджати, чи не так? Якщо тобі важко — повертайся до села, навіщо мені зараз докоряєш?

— Ти все одно ніколи не чуєш моїх слів. Як не чула й раніше… Сама приймаєш рішення й…

— І сама потім вигрібаю, ти це хотіла сказати? — розсерджено дивиться на маму. — Так скажи ще раз! Нагадай, яку я помилку зробила! Ну ж бо!

— Ти на мене голос не підвищуй, люба моя! Я виховала трьох дітей без чиєїсь допомоги взагалі.

— І де ж вони зараз, усі ті діти, га? Чому ж ти зі мною? Чому я утримую все на своїх плечах? Чи мені сили та гроші з неба падають? Я маю крутитися, рухатися, інакше це ніхто не зробить!

— Годі, Божено!