Глава 1. Понеділок

Хто така Божена? Розлучниця, стерво або самотня жінка у відчаї? Або все разом? На ці питання відповідей не знає навіть вона сама.

Два місяці літа пролітають надто швидко. Серпень не приносить ані краплі полегшення. Після відпустки та поїздки на море, яка стала справжнім тягарем замість відпочинку, починається рутина лікування молодшої доньки. Можливе рішення, яке часто з'являється в думках і майорить у словах родичів, знову ятрить материнську душу…

Ранок понеділка приносить невтішні новини. Крістіні потрібна операція. Божена вже кілька годин намагається додзвонитися до знайомого лікаря з приватної клініки.

— Дідько! — жбурляє смартфон на ліжко, вкотре чуючи: "Абонент недоступний".

— Заспокойся!

Мама, стоячи на порозі кімнати, з розпачем спостерігає за блідим обличчям доньки.

— Божено, не можна все вирішити одразу! Видихни, спробуй пошукати контакти інших лікарів.

— Я втомилася.

— Знаю. Дитина твоя ще більше втомлена!

— Краще мовчи, мамо! Від твоїх нотацій легше не стає…

Це літо — чергове пекло для неї. Ні спека, ні згадки про Макса, ні самотність — ніщо так не витягує сили, як перебування з дитиною-інвалідом.

Крістіна час від часу задихається без причини, не говорить, не сидить, не їсть самостійно. Навіть просто тримати іграшку в руках не може. Це — 24/7 спостереження, уваги та концентрації від тих, хто її оточує.

Бабуся, Ірина Віталіївна, всіляко допомагає з доглядом за онуками. Задля цього переїхала до доньки на певний час, щоб бути поруч будь-якої миті.

Божена вдень на роботі, ввечері з дітьми, а й інколи забуває про власний магазин, щоб відвезти Крістіну на медогляд та процедури.

— Я так більше не можу! — викрикує в серцях.

— Не питай в мене поради…

— Не питаю. Я сама все вирішу, — розлючено дивиться на маму.

— Треба було раніше…

— Замовкни! — верещить, підхоплюється й зачиняє двері перед обличчям матері.

Викурюючи сигарету на лоджії, підіймає погляд до неба.

— За що мені це все? — майже зі сльозами шепоче, знаючи, що це питання в порожнечу.

У порожнечу її болю. Страждання. Самотності. Вона не може сподіватися або надіятися на чиюсь підтримку, допомогу, співчуття. Лише осуд, заздрість, плітки. 

Погляди недолугих мамаш на дитячому майданчику… "Ой, а скільки вашій донечці місяців, що вона ще не сидить?". "А що у вашої дитинки з оченятами?". Від цих неграмотних, безцеремонних запитань, Божені хочеться кричати кожного разу, коли хтось ніби ненароком чи навмисно, роздивляється гарненьку малу дівчинку у візочку не за віком.

Що вона мусить робити? Пояснювати кожному і кожній, що це зовсім не немовля? Що їй вже три рочки було на той час? Що просто дитина хвора? Недоношена. З гідроцефалією, слабким зором, м'язовою атрофією? Тому і не має вигляду трирічної та лежить у візочку, щось інколи мугикаючи, а не бігаючи коло каруселі разом з іншими дітлахами?

Ні… Це нестерпно! Це обурює! Це… з часом це припинило турбувати. Як і всі чужі думки.

Відтепер Крістіні п'ять років, й нічого не змінилося. Як і не змінилося ставлення випадкових перехожих або знайомих. Але змінилася вона — Божена.

Сівши на ліжку й, взявши кинутий смартфон, телефонує одному з колишніх коханців.

— Привіт, Стасику! Як життя?

— Привіт, красуне! Життя "прекрасне", — сміється. — Весь у роботі. А ти як?

— Все, як завжди. Я чого дзвоню… Маєш плани на вечір? Може, зустрінемося на каву?

— Взагалі-то, плани були. Але заради зустрічі з тобою — я щось придумаю.

— Тоді зв'яжемося у другій половині дня?

— Звичайно! Чекатиму дзвінка. Бувай!

Ось так легко вона може знайти супутника на вечір, проте не може знайти супутника для життя…

Емоції вщухають, а на заміну приходить холодний розсуд. Якщо вона нікому не потрібна, не потрібна й Максу, про якого думає всі ці місяці, — вона повертається до колишнього існування. Байдуже на все та всіх!

— Мамо? — виходить із кімнати. — Посидиш ввечері з малими?

— Посиджу. А куди ти збираєшся йти? — запитує, гойдаючи на ногах усміхнену Крістіну.

— Гуляти.

— Ти ж знаєш, що я з нею довго не можу… — ніби з докором відповідає, дивлячись прямо в очі.

— Знаю, мамо. Та я вже не можу сидіти в чотирьох стінах. Це як в'язниця для мене!

— Добре. Іди, куди тобі треба.

— Дякую! Як би я без тебе…

Сідаючи поруч, пригортається до плеча мами, споглядаючи за Крістіною, яка одразу відчуває її присутність. Донька ледь помітно ворушить пальчиками, неначе кличучи неньку звернути на неї увагу… доторкнутися, обійняти, приголубити. Але Божена лише важко видихає й підводиться.

— Зараз сходжу в душ, а потім поїдемо до лікарні. Приглянеш за Микитою? Не хочу його тягнути з собою в такі місця…