4.

 Двері були відчинені. Леонід повільно зайшов у вітальню, з цікавістю роздивляючись навкруги. Все було достатньо порожнім без навіювання сімейної енергетики. Шафа біля входу була вкрита прозорою клейонкою, так само і комод з дзеркалом під сходами на другий поверх. Сірі шпалери в деяких місцях були відклеєні, через що помітно здіймалися і стирчали в різні боки. Сірий колір інтер’єру доповнювався прохолодою застояного повітря всередині, хоча надворі було не по-осінньому тепло.

 Чоловік обережно поставив коробку з приставкою, після чого почав роззуватись. Очі відразу помітили тонкий шар чогось липкого на підлозі. Провівши поглядом, він побачив вітальню, вкриту острівками розлитої коли чи чогось на кшталт цього. Взагалі було байдуже до того, що це таке насправді: воно було огидне, особливо від думки про ходіння по підлозі у шкарпетках. Тому Леонід зав’язав назад взуття, підібрав ігрову приставку та, зазираючи в кімнати, став шукати залу. Вона була першою зліва. Просторо, проте знову без домашнього комфорту. Багато речей ховалось під клейонкою, іноді з підписами фломастера на поверхні – то були ціни. Старий, с потрісканим склом журнальний столик, був помічений як 10 доларів, а серія книг Гаррі Поттера коштувала 7 доларів. Адвокат наштовхнувся на думку, що все в кімнаті можна було купити лише за подорож сюди, в Осидіан, і при цьому залишитись з коштами.

 Плазми, чи чогось схожого на сучасний телевізор не було, лише старенький Панасоник, можливо, навіть у непридатному стані. Чоловік у дорогому офіційному костюмі та ігровою приставкою нової ери здавався прибульцем з майбутнього посеред сірої зали, речей на продаж і купи непотребу, який для жителів будинку міг бути цінним. Як, наприклад, плюшевий ведмедик без двох лапок або дитяча картина з дивакуватим морським пейзажем. На ній був підпис «Томас. 6 років». Леонід поставив приставку на диван перед телевізором і вернувся назад у вітальню.    

 Його дві губи за мить підлетіли до носа, після чого опустились в звичайне положення. Долоня протягнулась від лоба до потилиці, потягнувши за собою доглянуте каштанове волосся. Це був стан зніяковілості і непереборного страху перед майбутнім. Він ще ніколи так не нервував. Робота в суді здалася настільки емоційно мізерною і по-дитячому «не класною».

- Томас, - сказав Леонід, проте це прозвучало так тихо, ніби, залишилось в голові чоловіка.

- Томас. Томас! – голос залунав сильніше але повертався без відповіді.

 Чоловік пройшов у праву сусідню кімнату та відразу натрапив на того, кого шукав.

 Посеред неприбраної від посуду кухні за дерев’яним столом сидів Томас. Леоніду здалося, що він достатньо міцний фізично, хоча тіло ховалося під великим худі. Довга шия тримала голову з обличчям художнього ескізу – настільки воно було красивим та по-модельному рівним. Ідеальну форму доповнювало коротко стрижене волосся. За таким дівчата ставали в чергу на рік вперед. Під враженням від краси сина Леоніда нарешті відпустило переживання. Проте його очі: вони були настільки глибинно темними, що в них могло потонути світло кухні. Ніби чорні діри, вбирали все навколо. Хоча, роздивившись, нічим не відрізняються від звичайних. Проте за ними ховалось щось таке, що відразу надавало незвичайний шарм.

 Томас пильно дивився на чоловіка, поки той стояв в проході і не зводив погляд навіть тоді, коли адвокат сів навпроти. Парубок дихав настільки неврівноважено та збуджено, що адвокат був готовий відбиватись у випадку нападу на нього.

- Я не побачив плазмового телевізора, треба прикупити, щоби ми могли грати на плейстейшн, яку я привіз, - вже на останніх словах Леонід зрозумів, наскільки це недолуге речення для старту розмови з сином, якого ніколи не бачив. Треба було виправляти ситуацію. – Проте, це не найважливіше, - чоловік зіскочив з місця та підлетів до Томаса, протягуючи праву руку, - давай спочатку просто привітаємося. Привіт.

 Парубок навіть не ворухнувся, лише підняв голову, щоби все так само дивитись пекучим поглядом на Леоніда.

- Добре, - чоловік прибрав руку. – Томе, ти знаєш, хто я?

Томас підтягнув губи до носа, проте не настільки, як це за звичкою робив батько. Потім посунувся вперед і сказав. – Ти щось поїсти купив?

- Що?

- Ти купив щось їстівне, бо я дуже зголоднів. Холодильник порожній, а ось це, - парубок витягнув ногу, показуючи браслет над кросівками, - не дає змоги сходити в магазин. Також сьогодні я відмовився від допомоги тітки Ненсі, нашої сусідки. Знав, що ти приїдеш.

- Ну, я купив плестейшн…

- І що? Мені нею закусити?

- Добре, давай я замовлю щось, а ми поговоримо, - чоловік витягнув з кишені телефон.

- Ні. Тут за рогом є піцерія. Сходи, купи три великих папероні. Думаю, ти не збанкрутуєш після цього, - Томас посміхнувся, разом з поглядом це здалося маніакальним.

 Чоловік відразу подався на вулицю. Осидіан справді був напрочуд мирним містечком, де всі живуть по принципу «спокій - наше все». Це не Нью-Йорк, тут все було природньо. Це Леонід помітив по неквапливих рухах жінки, яку він перестрів по дорозі в піцерію.

- Ніколи не бували в Осидіані?

- Ні. Я з Нью-Йорку.

- То це Ви, мабуть, батько Томаса?

- Так, саме він.

 Жінка зупинилась. Леонід зупинився разом з нею.