34. Несподівана знахідка

Коли ми забігли до кухні, Антоніна Семенівна саме діставала з духовки печиво. Побачивши нас, вона ледве не впустила деко. 

— Щось трапилось? — запитала вона. 

— Та ні, нічого, — сказала Орися. — Це новий вид фітнесу — швидка хода. Допомагає покращити фігуру. 

— Та куди тобі покращувати, ти й так худа, як скіпка, — похитала головою куховарка. — І Ксенія Сергіївна туди ж. Сідайте їсти печиво, я вам молочка наллю…

— Дякуємо, — я усміхнулася, і ми з Орисею сіли за стіл, поруч з Богданчиком,  який доїдав першу порцію печива, вмочаючи його в молоко. На обличчі хлопчика розлилося блаженство. 

Та коли двері відчинилися і на порозі з’явилася його мати, він одразу спохмурнів. 

— Богданчику, синочку, — вона, немов граючи роль у якійсь драматичній п’єсі, кинулася до нього, широко розділивши руки. Ми з Орисею мимоволі пригнули голови. 

Малий завмер з недоїденим печивом у руці. Був схожий на якесь маленьке звірятко, що, насторожившись, сидить непорушно, сподіваючись, що загроза його обмине. 

Мілана обійняла його і заходилася обсипати поцілунками. 

— Синочку, я так тебе люблю, ти вибачиш мені? За те, що я поїхала від тебе? — промовила вона схвильовано, але здалося мені, що те хвилювання було награним. Якби я була режисером, а Мілана — акторкою, що пробується на роль люблячої матусі, то я б її не взяла. Але Богданчик був ще малий, життєвий досвід мав скромний. 

Тож він усміхнувся і пролепетав:

— Вибачу…

Мілана тим часом повернулася до Орисі і так само драматично промовила:

— І ти, Орисечко, вибач, що я була не завжди справедлива до тебе. Я хочу, щоб відтепер ми були друзями! Зроблю все для цього! 

— Та в мене друзів наче не бракує, — буркнула Орися.  — Тож можеш нічого не робити. Розберися зі своїми журналістами і ніхто тебе тут не тримає. Може, знайдеш нового чоловіка, біля якого можна харчуватися, як риба-прилипала біля акули!

Мілана явно не здивувалася такій відповіді. 

— Як знаєш, люба! — з притиском відповіла вона. — Я хочу миру, тож запропонувала тобі забути давні образи. І цьому є купа свідків. А що ти мою пропозицію не прийняла, то що ж… Може, колись цей юнацький максималізм мине, і ти нарешті подорослішаєш…

— Я достатньо доросла, щоб не шукати мужиків, від яких необхідно залежати!  — Орися знизала плечима. — На відміну від тебе! Це ти якась інфантильна, незважаючи на те, що тобі вже тридцять!

Відчуваючи, що атмосфера стає надто вибухонебезпечною, я підхопила Орисю під руку і сказала:

— Ой, вибачте, нам треба обговорити деякі педагогічні питання. Змушені вас залишити! До зустрічі за вечерею! 

І майже силоміць витягла її з кухні. Подруга йшла неохоче і весь час бурчала: — Ту пройдисвітку треба вигнати нафіг, поки я не висмикала її фарбовані патли! 

— Орисю, в тебе сьогодні побачення, — нагадала я.  — Розслабся і відволічись від цієї Мілани. Ти ж знаєш, їй тільки це й треба — роздраконити тебе. А потім заявити твоєму батьку: “А я що, я нічого, я спокійно з нею говорила, це вона якась неврівноважена…”

Орися похмуро кивнула. 

— Так, ти маєш рацію, — сказала вона. — Піду готуватися до побачення, треба зовсім не звертати уваги на її провокації. Поводитися так, наче її нема! 

— Мудре рішення, — погодилась я. — Добре, піду теж трохи вгамую нерви, бо скоро треба повертатися на поле бою, тобто в компанію тієї Людочки…

— Сподіваюся, татко її скоро витурить, і все знову буде як раніше, — зітхнула Орися. 

Я розділяла її надії. Проте коли увійшла до своєї спальні, то зі здивуванням побачила на ліжку щось таке, чого не було там, коли я виходила. Це був червоний гаманець з лакованої шкіри. 

Я взяла його до рук, відкрила і побачила всередині гроші, картки і паспорт на ім’я Мілани Довженко. 

Нічого собі! А це ще що за сюрприз? 

Друзі, на мою книгу відкрито передплату! Але я залишила ціну мінімальною, щоб усі постійні читачі могли заощадити. За кілька днів ціна зросте, тож купуйте прямо зараз і дізнавайтесь, які пригоди чекають на героїв! Буде дуже цікаво і емоційно!