33. Версія Мілани

— Значить, так. — після невеликої паузи, продовжив Довженко, і я ледь не влипла в двері, намагаючись почути все. — Я не хочу давати тобі ні другий, ні третій, ні будь який інший шанс. Їх було достатньо, і ти всі їх протринькала на усіляку дурницю. Зрозуміла? І не хочу, аби ти була тут, в цьому домі. Взагалі, в житті моєї сім’ї тобі не місце. Ти тут годину, а вже встигла образити усіх навколо, хіба крім мене.

— Миросю, я виправлюся, чесно! — схлипнула Мілана. — Ну, як мені тебе переконати? Ну, хочеш, я стану на коліна?

— Звична поза для цієх лярви! — пирхнула Орися, але я лише цитькнула.

— Фальшивиш, Людо! — цинічно відрізав Довженко, і я аж здригнулася від того, як жорстоко це прозвучало. — Я тобі не вірю. В нас, сільских виходців, говорять, що горбатого могила виправить. В твоєму випадку навіть кремація не впорається.

— Так її, татку, — прошепотіла Орися мені у вухо, і я обурено втупилася в подругу.

— Не заважай! — як сердита змія просичала я, прикладаючи палець до губ.

Орися підхопила уявну “собачку” на не менш уявній застібці-блискавці біля свого рота, і вдала, наче закриває її. Цей жест виглядав так по дурному дитячим, що я ледь стримала нервовий регіт.

— Спалимось! — тим же страшним шепотом повідомила подруга, і ми знову влипли в двері.

Схоже, ми таки щось пропустили, бо Мілана нервово пояснювала щось, що ми почули, певно, з середини:

— …і вони просто переслідують мене тепер, розумієш? Постійно на хвості, я думала, що, повернувшись в Україну, скину цих дурних папараці, але вони чекали мене біля ґейту в аеропорті, не лише французи, а й наші, і я просто запанікувала!

— Так, неприємно, але яким боком до цього всього я? — Довженко звучав якось втомлено і на диво спокійно. — В тебе є купа друзів тут… Коханців… Врешті, можна повернутися до батьків…

— Я так і зроблю! — гарячково запевнила його Мілана. — Мені просто потрібно кілька днів, аби організувати все і непомітно зникнути на місяць чи два! Якщо я зараз вийду з воріт твого дому, то за мною відразу поїдуть. В тебе єдиного з моїх знайомих є охорона, розумієш…

— В твою голову випадково не прилітала світла думка нормально мені це все розповісти, а не починати тут виставу “господарка повернулася”? — втомлено запитав Мирослав, і я просто відчула його емоції. — Ти ж могла все розповісти і попросити прихистку? Могла! Якого чорта з порогу почала бісити всіх, ображати і вдавати незрозуміло що?

— То все через стрес, — голос Мілани також звучав втомлено і якось людяно. Це вже не дуже скидалося на гру, це було так, наче вона дійсно в якійсь халепі і просто не знає, що робити. — Їхали і хотіла нормально поговорити, а як Орисю побачила з оцим її зневажливим поглядом… Понесло, віриш? Ні, я її не звинувачую, не подумай! — швидко додала вона. — Я навіть розумію… в чомусь… Просто… то була остання крапля, я… Я втомилася, Миросю… Мені треба… та просто видихнути на хвилинку, і все…

— Ото заливає, — з повагою прошепотіла Орися, та я не звертала увагу на її слова.

Мені було цікаво, що ж ми пропустили, доки перебалакувалися? Що такого сказала та Мілана, що Довженко змінив гнів на милість, і перестав розмазувати її тонким шаром за Богданчика? Це мало бути щось вагоме, щось таке, що перебило би навіть бажання викинути її з дому…

— Я тебе зрозумів, — перервав мої роздуми голос Мирослава. — Це, звісно, мого ставлення до тебе і мою позицію відносно нашого майбутнього, про яке ти просиш. Але суто по людськи… Добре, я допоможу. Ти можеш лишитися і, як ти кажеш, “видихнути”...

— Дякую, Миросю, дякую, я… — голос Мілани аж дзвенів таким неймовірним полегшенням і вдячністю, що мені на мить стало страшно. В яку таку халепу вона вляпалася, щоб після такої жорсткої відповіді аж так радіти?

— Я не закінчив! — трохи різкіше, ніж потрібно, продовжив Довженко. — Ти можеш лишитися, але я хочу, аби в моєму домі був спокій. Ти вибачишся перед всіма, кого образила, і сидиш в кімнаті, яку тобі виділили. Ніяких походеньок, ніяких сварок, ніяких твоїх виходок. Сидиш і шукаєш можливість розрулити все з мінімальними втратами. Зрозуміло?

— Так, я все зрозуміла, і все зроблю, — голос Мілани звучав покірно і смиренно. — А… Богданчик? Я… Я можу з ним бачитися?

— Тільки якщо він того захоче і під наглядом його няні. За умови, що це йому не нашкодить.

Я ледь не застогнала. Мені доведеться контактувати з нею. Трясця…

— Гаразд, — Мілана і це проковтнула. — Я… Можна, я просто зараз піду і перепрошу в усіх? Вони на кухні, як я зрозуміла…

Ми з Орисею не стали чекати рішення Довженка. Синхронно скинувши туфлі, ми обидві навшпиньки побігли коридором, аби опинитися на кухні раніше, ніж двері в їдальню будуть відчинені...