32. Підслухана розмова

Ми з Орисею одночасно озирнулися на двері, але вчасно схаменулися і попрямували до дверей кухні. Не знаю, як подрузі, але мені кортіло повернутися назад і послухати, як Довженко розбиратиме цю вискочку на молекули. Мені було цікаво, що він їй скаже, перш ніж вижбурне з дому разом з її дурнуватими рожевими валізами.

Але  тримала за руку Богданчика, і взагалі мала грати роль чемної професійної няні, тому мусила опанувати свою цікавість. Але не могла припинити прислуховуватися до голосів за дверима.

Та Богданчик виявився мудрим, не по роках. Він спинився посеред коридору. Я й не помітила того, нашорошивши вуха в бік їдальні. Як і Орися, що теж спинилася, якось безпомічно поглянула на мене, і теж прислухалася.

— Ви ж хочете підслухати, що там? — смикнувши мене за руку, запитав Богдан. — Ви і Орися, так?

Ми з подругою переглянулися, не розуміючи, що до чого. Схоже, ці наші переглядування щось таке підказали малому, бо він якось дуже по-дорослому всміхнувся і відпустив мою руку.

— Ідіть, — він відпустив мою руку і підштовхнув нас з Орисею в бік їдальні. — Скажу Антоніні Семенівні, що ми втрьох були в неї і їли гарячі бутерброди, а Орися пила свій смердючий зелений смузі.

— Він не смердючий! — обурилася Орися, але за мить пирхнула і несподівано скуйовдила Богданчику волосся. — Дякую, жабеня.

І ми обидві, не зговорюючись, навшпиньках метнулися до дверей і притислися вухами.

***

В їдальні літали блискавки. Голос Довженка аж дзвенів від злості, а Мілана, судячи з голосу, давилася сльозами.

— Як ти могла забути його? — кричав Довженко. — Що ж ти за матір така?

— Я не знаю, як так вийшло! — вона аж захлиналася від сліз. — Я не хотіла, ми просто вийшли прогулятися, доки він спить, але щось пішло не так, ми… Ми загулялися…

— Ти покинула дворічну дитину в чужих людей! Одну!

— Він про що? — пошепки запитала Орися.

— Як хочеш, то розкажу, ввечері, добре? — прошепотіла я і продовжила слухати далі.

— Вибач, будь ласка, Миросику, —  почувся звук стільця, що різко поїхав по підлозі. Я припустила, що Мілана хотіла обійняти чи поцілувати його, чи те й друге одночасно.  — Вибач, ну ти що, сам ніколи не робив помилок?

 — Моєю головною помилкою в житті було те, що я зв’язався з тобою, — відповів Довженко. 

 — Але  якби ти не “зв’язався зі мною”, у тебе б не було сина, — заявила Мілана. — Ти хочеш позбавити дитину мами?

 — Ти сама це зробила, коли втекла від мене, — його голос був холодним і беземоційним. Я мало не зааплодувала, бо ж розмовляла з ним на цю тему і бачила, як важко він переживав той епізод з Богданчиком. 

 — Вибач, ну я ж повернулася, — вона знову схлипнула.  — Я була тоді дуже молода. У мене була післяпологова депресія…

 — Щось довго вона в неї затягнулася,та депресія, — пробурмотіла Орися. — Аж на два роки “з хвостиком”...

 — Але зараз  я розумію, що була неправа. І постараюся виправитись! Буду ідеальною мамою і дружиною. Дай мені другий шанс, будь ласка, Мирославе! 

 — А що ж той твій француз? — запитав Довженко.

 — Я з ним порвала! Він виявився нехорошою людиною. Наговорив мені купу образливих слів! Тільки тепер я зрозуміла, що дуже помилилася, коли пішла від тебе. Він був просто садистом, обмежував мене у всьому!

 — Мабуть, грошей не давав. Або давав, але недостатньо. — прокоментувала Орися, і я ледве стрималася, щоб не зареготати. Але стрималася, бо було б украй нерозважливо виказати себе…