30. Прибуття Мілани

Я влетіла в свою кімнату, грюкнувши дверима, і просто методично кілька хвилин буцала ногами крісло, тумбочку, шафу, ліжко — все, до чого могла дотягнутися. Але злості це не зменшувало, а навпаки, перетворювало на вируючий вогонь, справжню лісову пожежу в глибині душі. Мені хотілося рознести цю кімнату, весь будинок. А найбільше — голови Довженка, Орисі і цієї дурної курки Мілани, що встигла за годину після свого прибуття довести до сказу не лише мене, а й навіть милу і спокійну хатню робітницю Олену і куховарку Антоніну Семенівну, яка пообіцяла отруїти цю мерзенну гримзу і радо відсидіти за вбивство повний термін. “Світові стане краще, якщо це стерво зникне” — заявила вона.

Я могла би посперечатися. Не з заявою — ця аксіома була непохитною. А от із способом знищенн набридливої дамочки — так. Отруєння — то занадто просто. Її варто було замурувати в стіну і запустити туди мурах. І щурів. І бджіл. Хоча маленькі милі тваринки і комашки не повинні страждати від необхідності контактувати з цією особою. Навіть павуки!

А Довженко? Удару сковорідкою було замало, його треба було вгріти чимось важчим, аби мізки остаточно встали на місце. А то бачте, пресса супроводжувала цю гримзу весь шлях від аеропорту до особняку. Ах, зірка повернулася! Тьху, чи й не зірка!

Я була зла, розчарована, роздратована і горіла бажанням дерти на шмаття усе, що ходило і дихало в цьому домі. Ну, майже все. Богданчика мені хотілось забрати з цієї божевільні, а вже потім спалити тут все до бісової матері.

А цей день так гарно починався… Так затишно і прекрасно! І навіть погода була на диво сонячною і теплою, а з кухні тягло ароматами моїх улюблених сирників і печеної качки з яблуками, яку Антоніна Семенівна готувала з нагоди примирення Орисі з батьком. В цьому домі всі все дізнавалися швидко, і той факт, що вчорашня сварка в кімнаті Орисі закінчилася її сльозами і вибаченнями перед батьком, не знав, здається, хіба охоронець, що прибув вранці на свою зміну. Але буквально перші хвилин двадцять,а потім і йому розповіли подробиці того, що сталося.

Дивно, що з таким рівнем внутрішньохатньої “розвідки” ще не пронюхали про мій секрет, але то таке. Зате всі, і навіть Богданчик, раділи цьому примиренню, бо жити в домі, де безкінечно гиркаються двійко тигрів, було не дуже…

                                                              ***

 — Ксеніє Сергіївно, вас кличуть обідати! — почувся за дверима голос Олени.

“А може, краще без мене?” — хотіла відповісти я, та тільки зітхула. Не хотілося залишати Орисю в компанії Мілани без моральної підтримки…

Коли я увійшла до їдальні, там  уже всі були в зборі. Місце, на якому раніше сиділа Орися, по праву руку від Довженка, окупувала Мілана, а Орися в знак протесту пересіла на другу половину столу, через один стілець від Богданчика. Бо поряд із ним завжди сиділа я. Тож тепер пообіч мене сиділи обоє дітей Довженка, а Мілана — навпроти нас у гордій самоті.

 — Смачного, — сказала я, сідаючи на своє місце.

 — Миросю, хіба прислуга не харчується окремо?  — Мілана гостро зиркнула на мене, певно, не забула те онлайн-спілкування…

 — Ксенія Сергіївна  — не прислуга, — відповів він похмуро. — І взагалі, Людо, звідки в тебе такі аристократичні  замашки? Ти ж наче родом із села, чи не так?

 На щоках Мілани спалахнув рум’янець. Якби поглядом можна було спопелити людину, то, певно, ми б побачили Довженка цієї миті востаннє.

 — Ти ж знаєш, що  я змінила ім’я? —  майже прошипіла вона. — Навіщо ти мене так називаєш? Ти ж добре знаєш, що воно мені не подобається!

 — Поки ти будеш називати Ксенію Сергіївну прислугою, я буду кликати тебе Людмилою, — відчеканив Довженко.

Орися під столом штовхнула мене ногою, я не дуже добре розуміла, чи вона радіє цій перепалці, чи хоче, щоб я втрутилася і припинила сварку. 

Я поглянула на Богданчика. Він зіщулився на своєму стільці, на очах блищали сльози…

 — Давайте не будемо сваритися, — я усміхнулась Мілані. — Можете кликати мене, як вам заманеться. Тільки не підвищуйте, будь ласка, голос, бо ваш син хвилюється.

Мілана глянула через стіл на Богданчика і зобразила лагідну усміщку.

 — Не сумуй, дорогенький, — просюсюкала вона. — Мама тепер від тебе нікуди не поїде… Ми з татом завжди будемо поруч…