28. Підслухана розмова

Ми з Орисею застигли, наче миші, яких зненацька застукав кіт. Лише перезиралися налякано, намагаючись придумати, що робити далі. Я в кімнаті подруги відчувала себе в безпеці, тому жодного гриму на обличчі не мала. Навіть граму!

Та що казати, мої фальшиві окуляри лежали в моїй кімнаті на тумбі, а з одягу на мені був лише кігурумі у вигляді плямистої корівки. Дуже зручний, але абсолютно не підходящий для чемної няньки. І хоч Довженко бачив мене без гриму, та це було при світлі свічок і після гарненького удару сковорідкою, тому на його вибіркову сліпоту сподіватися не вартувало. І що ж робити?

Відповідь прийшла сама собою. Я зрозуміла, що лізу в шафу лише тоді, коли Орися почала мені допомагати, розсуваючи вішаки з одягом, аби я помістилася між ними. І все це без жодного звуку, ніби ми не раз тренувалися виконувати цей цирковий номер. Я спинилася, поглянула на подругу, поглядом питаючи, як ми з нею докотилися до такого життя.

Орися, ніби прочитавши думки, безсило смикнула плечем і потім якось дивно аж хрюкнула, стримуючи чи то істеричний сміх, чи то ще більш істеричний регіт, але опанувала себе і рішуче зачинила за мною двері шафи, ще й ключ повернула, аби випадково не відчинилися. Ну, дякую… Та я не могла протестувати, і тихцем опустилася на дно шафи, сподіваючись, що розмова батька з донькою не триватиме довго.

Я добре чула, що відбувалося в кімнаті. Ось Довженко знову постукав, ось кроки Орисі спинилися перед дверима. Ось ледь чутно клацнув замок і Орисин невдоволений голос поцікавився, чому татко о такій годині хоче поговорити.

— Ми з тобою давно не спілкувалися, доню, — м’яко відповів він, наче це пояснювало причину такого пізнього візиту. — Я можу зайти?

Схоже, вибору в Орисі не було, бо почулися кроки їх обох. Вони спинилися зовсім поруч, так, що я могла почути дихання Довженка за пів метру від мене.

— Що це за сумка? — запитав він, вочевидь, вказуючи на валізу, яку Орися саме збирала, і через яку я стрімголов перестрибнула, шукаючи сховок.

— Я хотіла поїхати до мами, доки тут буде ця твоя колишня, — відповіла Орися, і швидко додала, — Але подумала, що забагато їй честі — втікати з власного дому тільки тому, що їй не сидиться у своєму Бордо, чи де вона там зараз мешкає…

Довженко якось сумно засміявся. Скрипнули пружини, зашаруділо простирадло — він сів на ліжко. Орися сперлася на шафу, я відчула, як під її вагою щільніше притислися дверцята.

— Саме про це я й хотів поговорити, — промовив Довженко.

— Про те, що їй тут не місце? — зухвало запитала Орися таким ядучим тоном, що навіть в мене проступили симптоми отруєння. Довженко ж, по ідеї, мав би впасти в конвульсіях.

— Щось таке, — натомість відповів він. — Я знаю, що тобі важко…

— Сумніваюся, — відрізала подруга. — В тебе все цілком нормально, чи не так? Мені гидко, що моїм батьком крутить ота шл… Шм… Кгм… Жінка!

— Ота шл-шм-кгм, як ти кажеш, незважаючи на все, лишається матір’ю твого брата! — відрізав Довженко, але в його голосі було чутно, що він і сам не вірить в свої слова, а огризається, скоріше, за інерцією. — На жаль, лишається нею, хоча… Власне, саме тому я й прийшов до тебе…

— Просити виявляти фальшиву гостинність і цілувати її зад? — з Орисиного язика крапала вже не отрута, а сірчана кислота. — Дякую, татку, це ти і без мене прекрасно зробиш, особливо й напружуватися не треба. Радо побіжиш, ій варто буде лише наче ненароком в твої обійми впасти, або тремтячим голоском заявити, що вона й досі тебе любить!

— Орисю! — в голосі Довженка я чула обурення, та й сама його відчувала. Обурення тим, як Орися говорить з батьком, при тому, що живе в його домі і користується всіма благами, які це дає.

Вперше з моменту, як почалася наша дружба, я замислилась, а чи дійсно такі неприємності має Орися в своєму житті, чи те, що вона розповідала — перебільшення, і вона просто від нудьги вигадує собі проблеми на рівному місці? Я слухала їхню розмову, бажаючи в цей момент опинитися на іншому боці планети. І не розуміла, чому так біситься моя подруга, чому хамить батькові на рівному місці. Він же прийшов до неї спокійно про щось поговорити, то чому би просто не вислухати?

— Доню, давай зупинимось, — попросив Довженко, ніби прочитав мої думки. — Я хотів дещо тобі розповісти і попросити твоєї допомоги…