26. Таємниця Богданчика

— Мамо, це кошмар! — мене аж трусило від почутого, але я мусила триматися. — Ти повинна розповісти це Довженку сама, бо я, чесно кажучи, не стримаюся, і буду матюкатися!

Я ходила маминим кабінетом туди-сюди, наче заводна іграшка. Ну точно Богданчикова Техномаус, тільки в моїй голові було зовсім порожньо, менше, ніж в тій роботозиваній штуці. Лише емоції вирували, і я боялася не стриматися, вивалити цю інформацію на Довженка і ще раз влупити його сковорідкою, бо в своїй безмежній сліпоті він пропустив настільки жахливий момент. Що ж він за батько такий, що допустив те, що врешті сталося?! І як після цього він ще й намагається створити видимість нормальної сім’ї і готується до приїзду цієї матері-зозулі? Родіє йому?!

Мама розповіла мені, що виявили психологічні дослідження — і мені хотілося влаштувати скандал. Величезний скандал із биттям посуду, жбурлянням речами і насильством. Але я не могла цього зробити. Не могла, тому просила маму, аби вона сама повідомила Довженку те, що дізналася. Врешті, вона точно зможе донести до нього потрібне, на відміну від мене. Врешті, за її спиною був чималий досвід важких розмов з батьками. Не вперше вона повідомляла такі речі, з того часу, як її невеличкий офіс перетворився на повноцінний Центр, де крім персоналу, що допомагав з хатньою роботою чи доглядом за дітьми, з’явилися кваліфіковані психологи, і спектр послуг розширився до небачених на нашому ринку раніше величин.

Вона ж сиділа, спостерігаючи за моєю метушнею, і якось дивно посміхалася своїм думкам. Врешті, я не витримала, різко спинилася посеред кабінету, і сердито запитала:

— Ну, що ти хочеш сказати?

Мама вигнула брову і склала руки на колінах з виразом святої простоти. Посміхнулася і якось трошки сумно запитала:

— То ти точно для ролі так стараєшся?

— Мамо! — аж вибухнула я обуренням. — Дитина постраждала! Яка роль, його рятувати треба!

— Ти так переймаєшся, наче цей хлопчик тобі дорогий, — сказала вона і швидко додала, — Ти абсолютно права, його варто рятувати, і тут я з тобою цілком і повністю згодна. І я сама все розповім Довженку, це не обговорюється. Але ти надто близько до серця взяла цю ситуацію, розумієш? Я не впізнаю тебе!

Я стомлено опустилася на одне із крісел в її кабінеті, і відповіла:

— Я часом сама себе не впізнаю… Я… Не знаю, чому мене так зачіпає доля Богданчика, просто… Я хочу йому допомогти, дуже хочу…

— Добре, — мама не стала дотискати мене. — Ми йому допоможемо. Дзвони своєму Довженку, хай підніметься прямо до мене.

***

— Ви хотіли мене бачити? — обличчя в Довженка, коли він увійшов в кабінет, було знервоване і трохи налякане.

Я дещо заспокоїлася, але все ще не змогла цілком себе опанувати, аби говорити спокійно. Тому швидко представила маму, як свою тітку, відмітивши, як смикнулася здивовано мамина брова на цю інформацію. Мене чекав допит — якщо судити по її погляду. Але то потім, а зараз я чесно визнала, що занадто схвильована почутим, тому не можу формулювати думки, тому прошу Наталію Сергіївну пояснити, що відбувається.

Мої слова Довженка не заспокоїли, а, навпаки, рознервували ще сильніше. Та все ж досвід дався взнаки — він сів в крісло і тримав лице, всім видом демонструючи готовність уважно слухати.

— Наші психологи закінчили дослідження, і з вірогідністю понад вісімдесят відсотків ми маємо картину травматичної події, що вразила Богданчика. Деякі деталі не до кінця зрозумілі, але подальші дослідження можуть завдати йому ще більшої шкоди. Ми зробили все, крім прямих запитань дитині, аби уточнити деякі несуттєві деталі. — Мама говорила холодно і відсторонено, просто повідомляючи те, що знала сама, без будь якої оцінки. — Коли Богданчику було близько двох років, його мати забула його в квартирі друзів. Він прокинувся один в порожньому приміщенні, в темряві. За ним повернулися, коли вже було світло за вікном. Він майже не пам’ятає цього епізоду, оскільки мозок витіснив ці спогади. Лишився тільки страх кудись їхати вдвох із матір’ю, знаходитися з нею на самоті і в цілому — сприйняття її, як потенційної загрози. Ви, схоже, здогадуєтесь, про який епізод йдеться?

— Схоже на те, — глухим, не своїм голосом відповів Довженко. — Схоже на те…

Я повернулась до нього, намагаючись зрозуміти, що стояло за цими словами, і побачила, як очі Мирослава звузилися від ледве стримуваної злості.

Схоже, Міланочку чекав скандал. І, присягаюся, я буду тією, хто з величезним задоволенням випише цій стерві гарного копняка для прискорення, коли вона втікатиме з особняка.