Розділ 14.2

- Мія, так що між вами сталося? Чому він такий шалений? - Вероніка вже раз в третій намагалася до мене достукатися, а я все так само стояла і дивилася скляними очима в одну точку.

Я взагалі не очікувала такого від Тимура. Я навіть уявити собі не могла, що він може бути таким ... Таким агресивним.

За весь час, що ми були разом, я ні разу не бачила, щоб він з кимось бився. Та я навіть особливо не бачила, щоб він з кимось сильно сварився. Я була впевнена, що він спокійний, добрий хлопець, але сьогодні я його побачила зовсім з іншого боку.

- Нічого, - пробурмотівши я повела плечем і скинула з себе руку подруги.

Навколо нас усіх зібралося ще більше народу і всі вони дивилися. Я чула смішки та переговори за спиною.

"Напевно, вона йому зрадила"

"Сто пудів вона його довела"

"Каламутила відразу з двома, ось і результат"

"Ніколи б не подумала, що вона могла так вчинити"

"Ну і правильно, що він її кинув, так їй і треба"

"Вона його не заслуговує"

Сльози наверталися на очі. А я ж нічого не зробила. Нічого. А вони ... вони таке про мене говорять ...

- Мія, Мія ...

Подруга знову почала викрикувати моє ім'я, але я навіть не обернулася. А варто було ... Ох, як варто було ...

- Іди сюди, - ці слова вже належали Тимуру.

Його пальці стиснулися на моїй руці, завдаючи жалкого болю.

- Тім, мені боляче, - я спробувала впертися ногами в підлогу, але хлопець був набагато сильнішим за мене, і смикнувши мене з силою на себе зрушив мене місця.

- Це корисно, - його голос звучав відсторонено. Я не впізнала в ньому того хлопця, з яким зустрічалася. Зараз це був зовсім інший Тимур. Той, якого я не знала. Той, якого я боялася.

- Тім ...

- Пішла, - він тягнув мене за собою, стискаючи пальці все сильніше. - Значить, поки я, як останній ідіот тягав тобі квіти, дзвонив, писав повідомлення, ти каламутила з цим ...

- Що? Що за маячню ти верзеш?

Я вухам своїм не вірила. З чого він взяв, що у мене щось було зі Стасом? Звідки? Як він взагалі міг до такого додуматися?

- Мав рацію батько, ти недалеко пішла від своєї матусі.

Від цих слів на очі накотилися сльози. Та як він може?!

- Відпусти мене! Чуєш?! Відпусти! Прибери від мене свої руки! - Я почала вириватися з усіх сил, але як би я не намагалася, хлопець мене не відпускав. Я бачила, що він тягне мене до машини, і розуміла, що мені не можна було допустити, щоб він мене посадив в авто. Я не зможу звідти вийти. Він просто заблокує двері.

- Нікому не дозволено мене принижувати! Зрозуміла?

З ним явно було щось не так. Я не могла зрозуміти, що саме, але це був уже не той хлопець, якого я знала. Що з ним сталося за ці дні? Що могло статися?

- Стій, зачекай. Нумо поговорімо? Ти все не так зрозумів...

Я вирішила використовувати іншу тактику. Потрібно було, щоб він заспокоївся, щоб став хоч трохи адекватний, бо мій опір викликав в ньому тільки нові сплески агресії.

- Ми поговоримо.

Ми вже дійшли до машини, і Тім відчинивши двері подивився мені в очі.

- Якщо хочеш поговорити, тоді сама сідай в машину.

Його пальці на моїй руці розтиснулися. Моїм першим бажанням було бігти щодуху, але я прекрасно розуміла, що встигну зробити тільки пару кроків, і хлопець мене знову схопить. І тоді можливості поговорити "спокійно" у нас не буде взагалі. У випадку, якщо я сама сяду в машину ... Був шанс, хоч і маленький, але шанс, що у нас вийде поговорити.

Очі Тимура були шалені, неадекватні. Я боялася сідати з ним в машину. Боялася, що він вирішить вести авто в такому стані. Але ще більше я боялася його не послухатися. Не знала на що він здатний в такому стані. Я бачила, що він зробив зі Стасом, і бути на місці хлопця я не хотіла.

Тому глитнувши слину, я зробила крок вперед і повільно опустилася на пасажирське сидіння. Двері за мною відразу ж зачинилися з таким ляском, що я підстрибнула на місці.

Якби я тільки знала в цей момент, яку помилку робила ...