Розділ 8.1.

Я так поспішала, що з рук майже все падало. Затримуватися сьогодні я не збиралася, але і піти потрібно було хоча б більш-менш ефектно. Щоб відразу було зрозуміло, що я образилася і на що.

Не те щоб мені хотілося якихось вибачень або з'ясувань відносини. Драми в житті мені й так вистачало. Я просто хотіла, щоб Тимур знав, що так чинити зі мною не можна. І що у моєї реакції й образи є цілком обґрунтована причина.

Спочатку я хотіла просто взяти та все кинути. Зайти до нього в кімнату і жбурнути подарунки на ліжко. Потім передумала. Не знаю чому, але вирішила довести справу до кінця. Якщо я стільки зусиль витратила. Дійсно, майже голову зламала над тим, що подарувати людині, у якої все було, або яка сама могла собі все купити.

Я вирішила подарувати те, що не можна було купити. Щось не матеріальне. Але те, що Тимур як ніхто оцінив би.

Коли я їздила до столиці, потрапила на футбольний матч його улюбленої команди. І тоді мені в голову прийшла ідея. На скільки проста, на стільки ж і геніальна.

Я відстояла кілька годин під проливним дожем, поки не дочекалася виходу футболістів. Оскільки в негоду було не багато людей, і хлопці неохоче і то не всі підписували м'ячі, зглянувшись над нами й над ними, хтось із тренерського складу дістав кілька вимпелів з підписом всіх. І навіть тренера. І один м'яч.

Мені пощастило. Тоді я так думала.

А зараз цей м'яч хотілося запустити об стіну і гарненько відмити, щоб і сліду від маркерів на ньому не залишилося.

Я була настільки поглинена власними думками, що розгубилася, коли почула гучний і роздратований голос з однієї з кімнат.

Голос, який я ненавиділа.

- Пішла геть! - Кричав Артем Придуркович.

А я зрозуміти не могла звідки він дізнався, що я була тут. Я сумнівалася, що він міг бачити, як я приїхала. Але ось те, що я вже була на поверсі, він точно знати не міг.

Ця людина - диявол. Ніяк інакше.

- З першого разу не розумієш? - Він все підвищував і підвищував тональність.

Я заплющила очі, втягнула повітря і попрямувала в бік джерела звуку.