Глава 28. Ірина

Лідія бісить мене до фізичного болю в скронях. Її награний, приторно-солодкий тон, яким вона намагається завоювати прихильність Марти, діє на нерви гірше за скрегіт металу. Вона розсипається в компліментах, обіцяє золоті гори й найкращі іграшки, але я бачу, як за цією маскою ховається холодна байдужість. Я дивлюся у вікно на сірі зимові вулиці, де брудний сніг змішався з кіптявою міста, і відчуваю себе полонянкою в цьому розкішному шкіряному салоні. Кожен сантиметр дорогої оббивки, запах елітного парфуму Матвія та нав'язливий щебет Лідії тиснуть на мене, забираючи повітря. Я не хотіла їхати з ними. Кожна клітина мого тіла пручалася цій поїздці, інстинкт самозбереження кричав, що потрібно тікати, але я тут. Тільки тому, що це зайва година поруч із моєю дівчинкою. Шанс востаннє вдихнути запах її волосся, відчути тепло її маленького плеча, перш ніж я залишу її в тому скляному палаці під наглядом чужих, холодних людей, які бачать у ній лише спадкоємицю або проблему.

Я схиляюся до Марти, ігноруючи чергову репліку Лідії про «найкращі приватні школи міста» та «етикет для юних леді». Мені плювати на їхні школи. Я притискаюся своєю щокою до її м’якої маківки, заплющую очі й шепочу їй на вухо, так тихо, щоб чув лише мій маленький всесвіт, мій єдиний сенс жити:

— Сонечко, обіцяй мені... дзвони щодня. Одразу, як прокинешся і перед тим, як лягати. Будь дуже обережною, не довіряй усім підряд. І пам’ятай: я люблю тебе більше за життя. Якщо тобі там стане хоч на краплю погано, якщо тебе хтось образить поглядом чи словом, або ти просто відчуєш себе самотньою і захочеш додому — тільки скажи. Один дзвінок, Мартусю. Я приїду і заберу тебе тієї ж секунди. Не дивлячись на завірюхи, на Матвія чи на весь світ. Чуєш?

Марта міцно стискає мою руку, її маленькі пальчики тремтять, і я відчуваю, як вона намагається бути хороброю заради мене. Я бачу в її очах те саме тривожне відображення моїх страхів — ми обоє відчуваємо, що цей розкішний автомобіль везе нас у невідомість.

— Обіцяю, мамо, — ледь чутно видихає вона, і в її голосі бринить сльоза, яку вона відчайдушно намагається приховати.

І в ту саму мить світ збожеволів.

Я пам'ятаю лише раптовий, засліплюючий спалах фар у боковому склі — наче сонце вибухнуло прямо над нами, пробиваючи тоноване скло. Дикий, нелюдський вереск гальм розрізає простір, наче тисяча лез по металу. Величезна чорна тінь іншої машини підрізає наш важкий позашляховик на шаленій швидкості, і я відчуваю, як багатотонна машина втрачає опору, стаючи невагомою і безпорадною.

— Марто! — мій крик тоне у першому, оглушливому грохоті зіткнення.

Нас б'є так сильно, що зуби клацають, а в голові палахкотить біле, розпечене полум'я. Удар ззаду кидає нас вперед, потім нищівний удар збоку зминає метал дверцят. Машину закручує, як беззахисну паперову іграшку на льоду. Я чую, як зі стогоном тріщить загартоване залізо, як розлітається на тисячі гострих діамантових скалок скло, засипаючи нас холодним блиском. Світ перевертається в божевільному калейдоскопі: небо і засніжена земля міняються місцями. Двері з мого боку, не витримавши страшного тиску деформації, вириваються з петель із м'ясистим, нудотним скреготом.

Нас просто викидає назовні, у відкриту пащу зими.

Я лечу в крижану порожнечу, все ще намагаючись вхопити бодай ковток повітря, якого немає — легені ніби зацементували. Останнє, що я відчуваю в цій реальності — це як мої пальці, що до судом і хрускоту в суглобах тримали руку Марти, раптом розмикаються. Нестерпний холодний вітер, запах паленої гуми, бензину і... раптова, абсолютна тиша.

Глухий, важкий удар об щось нещадно м'яке. Сніг. Він миттєво забиває мені рот, очі, ніздрі крижаним пилом. Я провалююся в глибокий, підступний замет, який на мить удару здався мені бетонною стіною. Свідомість мерехтить, як згасаюча лампа.

Я лежу нерухомо, занурена в холод. Десь дуже далеко, наче крізь кілометрову товщу каламутної води, виють сирени, шипить розпечена пара з радіатора та чути хаотичні крики. Спробувавши бодай на міліметр поворухнутися, я відчуваю гострий, пульсуючий біль, що розпеченим дротом прошиває все тіло від хребта до кінчиків пальців. Але цей фізичний біль — ніщо. Він тьмяніє, зникає перед крижаним, паралізуючим жахом, що залізними пальцями стискає моє горло.

Мої руки порожні.

Поруч — лише порожнеча й сніг.

— Марто... — намагаюся вигукнути я, але замість імені з грудей виривається лише слабкий, хрипкий стогін, що переходить у хрип.

Я не бачу дороги. Не бачу понівеченої машини. Навколо лише біле, сліпуче марево снігової пилюки, що повільно осідає на землю, вкриваючи цей жах саваном. Я не знаю, чи живий Матвій, чи вцілів він за тим кермом. Я не знаю, чи вижила Лідія. Але найстрашніше — я не чую голосу своєї дитини. У цій мертвій, зимовій тиші я чую лише власний свистячий, болісний вдих і розумію: ми розлетілися в різні боки під час падіння. І де вона зараз — у цьому безжальному снігу чи розчавлена під завалами понівеченого металу — я не маю жодного уявлення.

Темрява починає застилати очі липкою завісою, і єдине, що тримає мене в цій реальності, не даючи знепритомніти — це дикий, первісний, тваринний страх за доньку. Він випалює мене зсередини сильніше за мороз, змушуючи серце битися... заради неї. І тому я розліплюю віки і з досі невідомою мені силою зриваюся, щоб знайти мою перлинку.

Дорогі мої читачі! 💙💛

Сьогодні особливий і дуже хвилюючий день — я відкриваю ПЕРЕДПЛАТУ на продовження нашої історії!

На героїв чекають найскладніші випробування, таємниці минулого нарешті вирвуться назовні, а напруга сягне максимуму. І саме зараз мені дуже потрібна ваша підтримка.

Чому варто купити книгу саме СЬОГОДНІ?

 * Найнижча ціна: Тільки перших 2 тижні вартість передплати мінімальна. Далі ціна буде суттєво зростати.

 * Подарунки в главах: і перших платних главах на вас чекають промокоди до романів моїх колег.

 * Підтримка автора: Покупки першого дня — це «паливо» для рейтингу книги. Ваша активність допомагає історії підніматися в топи, щоб її побачило якнайбільше людей.