Глава 27. Матвій

Ми піднімаємося на четвертий поверх старенької панельки. У під’їзді панує специфічна суміш запахів: вогкості, чиїхось смажених обідів та неминучої старості будівлі. Ліфт зустрічає нас натужним металевим стогоном і скрипить так, ніби цей рейс до четвертого поверху — його останній життєвий подвиг. Я бачу, як Лідія гидливо прикриває ніс мереживною хустинкою, і це вперше викликає в мене не звичне бажання її захистити, а глухе, розпечене роздратування. Вона виглядає тут як чужорідний елемент, як манекен, випадково залишений у реальному житті.

Коли Ірина повертає ключ і відчиняє двері своєї квартири, я підсвідомо готуюся побачити щось похмуре, тісне й депресивне. Але я помиляюся. Квартира справді невелика, навіть крихітна порівняно з моїми холами, але вона буквально залита м’яким денним світлом. Тут немає жодного натяку на той пафос, до якого я звик: ні холодного мармуру, ні антикваріату в золочених рамах. Натомість тут пахне ваніллю, свіжою випічкою, старими книжками та справжнім, непідробним домашнім затишком. Усе навколо — від охайних занавісок до фіалок, що буйно цвітуть на підвіконні — виглядає так, ніби кожна річ тут на своєму місці й оточена любов’ю.

Я повільно проходжу у вітальню, і мої ноги тонуть у м'якому килимі. Несподівано для самого себе я починаю малювати в голові картини їхнього повсякденного життя, про яке я не мав жодного уявлення. Ось на цьому старому, але зручному дивані вони, напевно, обіймалися щовечора, переглядаючи мультфільми чи обговорюючи шкільні новини. На цій маленькій кухні Ірина готувала Марті млинці, заплітала їй коси під ранкове радіо, читала казки перед сном у світлі старого торшера... Одинадцять років. Чотири тисячі вечорів, які пройшли без мене. Поки я будував свою залізобетонну імперію та оточував себе крижаним блиском багатства, тут, у цій панельці, будувався світ, наповнений змістом, про який я не знав. Від цієї думки в грудях стає так тісно, що важко дихати. Це не просто квартира — це доказ моєї поразки як чоловіка.

— Боже, Матвію, — подає голос Лідія, обводячи кімнату прискіпливим, зневажливим поглядом, наче оцінює майно під знесення. — Як тут взагалі можна дихати? Тут же площа як у моїй гардеробній. Бідна дитина, Марто, як ти тут не задихнулася від цієї тісноти? Тут навіть розвернутися ніде, справжній склад речей...

Я бачу, як Ірина різко обертається. Її очі спалахують знайомим мені вогнем, а губи стискаються в тонку, напружену лінію. Вона вже збирає повітря в легені, щоб видати таку відповідь, після якої Лідія навряд чи захоче продовжувати діалог, але я випереджаю її. Мені огидно від того, що хтось сміє паплюжити цей простір.

— Лідо, досить, — мій голос звучить як удар важкого металу об метал, холодний і остаточний. — Закрий рота. Якщо тобі тут затісно або не вистачає кисню — можеш почекати в машині. Тут пахне домом і життям, а не дорогим магазином чи стерильним офісом. І, знаєш, мені це подобається значно більше.

Лідія замовкає на півслові, шокована моєю різкістю. Вона відступає до дверей, ображено надувши губи й переводячи погляд з мене на Ірину, намагаючись зрозуміти, коли це я встиг змінити барикади.

Марта тим часом швидко зникає у своїй кімнаті. Вона повертається вже за хвилину, притискаючи до себе іграшкового єнота з відірваним вухом, і тягне за собою невелику спортивну сумку.

— Я все зібрала! — оголошує вона, і в її голосі чується суміш суму за домом та передчуття пригод.

Раптом у сумці Ірини, що лежить на тумбочці, розривається телефон. Вона гарячково дістає його, швидко відповідає, і я бачу, як її обличчя вмить стає стурбованим, професійно зосередженим.

— Так, я зрозуміла. Коли? Зараз? Буду через двадцять хвилин. Так, вибачте, — вона кладе слухавку і важко зітхає, дивлячись на нас. — Це з роботи. Терміновий виклик, не можуть без мене знайти одні документи.

— Ми якраз будемо проїжджати повз твою роботу, ма! — вигукує Марта, хапаючи мене за руку. — Тато нас підвезе, правда? Це ж зовсім поруч із центром!

Я бачу погляди Ірини: в них читається ціла гама емоцій — від гордого небажання бути зобов'язаною до простого людського розпачу через запізнення. Вона вже відкриває рот, щоб сказати, що візьме таксі чи добіжить до автобуса, аби тільки не сідати знову в той закритий простір авто, де повітря отруєне присутністю Лідії.

— Навіть не думай про громадський транспорт, — перериваю я її спроби до того, як вони стануть словами. — Ми підвеземо. Це не обговорюється. Зараз субота, затори на кожному кроці, ти просто не встигнеш, якщо поїдеш сама.

Ірина дивиться на мене — довгим, вивчаючим поглядом. Вона шукає в моєму обличчі каверзу чи насмішку, але бачить лише вперте бажання допомогти. Врешті вона здається, лише коротко кивнувши й міцніше стиснувши ручки своєї сумки.

Ми знову спускаємося. Я дивлюся, як Іра замикає двері цієї маленької квартири, тримаючи в руках важку зв'язку ключів, і в мене з’являється дивне, майже хворобливе відчуття: я хочу повернутися сюди знову. Не в свій маєток з його порожніми залами та докорами матері, а саме в це світле місце. Туди, де Ірина справжня, де вона — не привид мого минулого, а жінка, яка зуміла побудувати рай на сорока квадратних метрах.

Ми знову сідаємо в позашляховик. Попереду — поїздка через зимове місто, і я відчуваю, що цей день ще далеко не вичерпав свій запас сюрпризів.