Глава 26. Ірина

Сніданок минає в напруженому мовчанні, яке можна різати ножем. Воно тягнеться між нами, як натягнута струна, готова луснути від будь-якого необережного слова. Я ледь торкаюся їжі, більше механічно, ніж усвідомлено, відчуваючи на собі важкі погляди господинь цього дому. Вони не дивляться відкрито — радше краєм ока, але цього достатньо, щоб шкіра на спині пекла. Кожен мій рух, кожен стукіт ложки об порцеляну здається тут злочином, вторгненням у простір, де мені не відведено жодної ролі.

Марта ж, навпаки, тримається впевнено, наче маленька принцеса, яка нарешті потрапила у свій замок. Вона сидить рівно, зосереджено ріже сирники, чемно дякує служниці й навіть не помічає напруження, що висить у повітрі. Її спокій — мов щит, але я знаю: він тримається на крихкій вірі в те, що дорослі нарешті поводяться правильно.

Коли ми виходимо на ґанок, де вже чекає прогрітий позашляховик Матвія, холодне повітря здається майже полегшенням. Я вдихаю його на повні груди, ніби рятуючись. Сніг під ногами рипить голосніше, ніж слід, і кожен звук здається надто гучним у цій тиші.

Елеонора раптом перехоплює мене біля самих дверей. Її рух різкий, несподіваний. Вона стискає мій лікоть, і її пальці — крижані, мов метал. Очі, холодні й безжальні, впиваються в моє обличчя так, ніби вона намагається стерти мене з реальності.

— Навіть не думай, Ірино, — шипить вона так тихо, щоб Матвій не почув. — Я не дозволю тобі повернутися до нашої сім'ї. Ти — брудна сторінка, яку ми давно перегорнули. Марта залишиться тут, а ти зникнеш, як і дванадцять років тому.

Її слова не ріжуть — вони морозять. Я відчуваю, як усередині підіймається знайома втома, та сама, що колись змусила мене піти мовчки. Я вивільняю руку й дивлюся на неї з втомленою посмішкою, яка більше схожа на захист, ніж на зухвалість.

— Знаєте, Елеоноро Марківно, мені у вашу «сім’ю» не дуже й хочеться. Тут занадто холодно, навіть із увімкненим опаленням.

Я кажу це спокійно, але всередині все тремтить. У цей момент з будинку вибігає Лідія. Вона вже в дорогому кашеміровому пальті й з ідеальним макіяжем, ніби готувалася не до поїздки за речами, а до фотосесії.

— Я поїду з вами! — вигукує вона, намагаючись надати голосу бадьорості. — Хочу подивитися, де жила наша дівчинка. Матвію, ти ж не проти?

Матвій лише коротко киває, хоча я бачу, як на його обличчі на мить з'являється тінь роздратування. Ледь помітна, але я її вловлюю — надто добре знаю його міміку і це мене дивує. Дванадцять років намагалася забути, але пам’ятаю все, наче ми бачилися лише кілька місяців тому.

Ми сідаємо в машину. Матвій за кермом, Ліда поруч із ним на передньому сидінні, а ми з Мартою — ззаду. Я відчуваю, як салон повільно наповнюється напругою, ніби хтось невидимий підкручує ручку тиску. Ліда постійно повертається, намагаючись завести розмову з Мартою, але та відповідає односкладно, дивлячись у вікно. Я бачу, як це дратує Лідію, як вона стискає губи між словами.

Коли ми проїжджаємо повз міський зоопарк, Марта раптом притискається носом до скла. Її подих залишає маленьку хмаринку на вікні.

— Ой, дивіться! Зоопарк! Тату, мамо, можна зайти? Будь ласка! Я так давно хотіла подивитися на ведмедів!

Її голос сповнений такого щирого захвату, що в мене стискається серце. Я автоматично хитаю головою, відчуваючи провину ще до того, як вимовляю слова.

— Сонечко, давай іншим разом. Тато спішить, у нього напевно купа справ в офісі. Ми просто заберемо речі й…

— Чому це я спішу? — Матвій раптом пригальмовує і дивиться в дзеркало заднього виду прямо мені в очі. Його погляд чіпляє мене зненацька, мов гачок. — У мене сьогодні вихідний. Якщо донька хоче в зоопарк — ми йдемо в зоопарк.

Ліда різко повертається до нього, її посмішка стає дедалі натягнутішою, майже болісною.

— Любий, але ми ж домовлялися про обід з юристами…

— Юристи зачекають, — відрізає Матвій і звертає на парковку.

Я не встигаю нічого сказати. Рішення знову ухвалене без мене.

Ми гуляємо засніженими алеями. Повітря свіже, мороз щипає щоки. Марта бігає від вольєра до вольєра, захоплено щось вигукуючи, тягне нас за руки, сміється. Її радість справжня, без домішок. Матвій іде поруч зі мною. Він тримає руки в кишенях пальта, іноді випадково торкаючись мого плеча, від чого в мене всередині все здригається. Я щоразу напружуюся, ніби чекаю удару, хоча це лише дотик.

Ліда плентається позаду на своїх високих підборах, які зовсім не пасують для прогулянок по снігу. Вона щосили намагається вдавати святу: посміхається Марті, кидає якісь коментарі про тварин, але я бачу, як вона біситься. Її пальці міцно стискають сумочку, а погляд, який вона кидає мені в спину, міг би спопелити на місці. Вона ненавидить кожну секунду цієї «сімейної ідилії».

— Тепер морозиво! — проголошує Марта, коли ми виходимо до фуд-корту.

— Марто, на вулиці мінус п’ять, — намагаюся заперечити я, але Матвій уже йде до кіоску.

— Одне морозиво в теплому кафе ще нікого не вбило, — кидає він через сонце.

Ми сідаємо за невеликий столик. Марта з апетитом поглинає свій десерт, забруднивши ніс шоколадом. Матвій спостерігає за нею з такою неприхованою ніжністю, що мені стає страшно. У його погляді — гордість, захоплення, щось дуже особисте. Ліда сидить поруч, ледь торкаючись свого еспресо. Вона виглядає тут як чужорідне тіло, як випадкова людина за чужим столом. Кожного разу, коли Матвій сміється з жартів Марти, Лідія здригається, наче від удару.

Я бачу, як у ній закипає лють під маскою вихованості. Вона бачить те саме, що й я: ми з Матвієм і Мартою зараз схожі на справжню сім'ю. І це для неї — найгірший кошмар.

А для мене — найнебезпечніша ілюзія, в яку я не маю права вірити.