Глава 25. Матвій

Я марно намагаюся зосередитися на квартальних звітах, але цифри на моніторі розмиваються, пливучи перед очима сірими плямами. Тиша кабінету здається мені удаваною, майже загрозливою — у цій штучній беззвучності я гостро чую кожен шурхіт у маєтку. Скрип мостини в коридорі, віддалений стукіт посуду, і нарешті те, як затихають кроки в гостьовому крилі, де тепер оселилося моє минуле. Моя увага розірвана навпіл: між обов’язком і тим дивним магнетизмом, що тягне мене крізь стіни до Ірини та Марти.

Раптом двері відчиняються без стуку, порушуючи мою крихку самотність. Лідія стоїть на порозі, освітлена лише м'яким світлом настільної лампи. Вона в шовковій нічній сорочці, яка м'яко виблискує в напівтемряві, але її обличчя далеке від спокою. Очі почервоніли від недавніх сліз, а в кутиках губ застигла гіркота.

— Це просто обурливо, Матвію, — пошепки каже вона, але цей шепіт б'є сильніше за крик. Вона входить усередину, її хода нервова, непевна. — Ти виставив мене перед цією жінкою і дитиною як якусь служницю, яку можна звільнити чи замінити в будь-який момент. З’явилася Ірина — і я миттєво стала не потрібна? Невже ти так легко забув, хто був поруч із тобою всі ці дванадцять років, поки її не було?

Я відкидаюся на високу спинку крісла і важко, зі свистом зітхаю. Голова починає пульсувати від напруги.

— Я нічого не забув, Лідо.

— Справді? — вона підходить впритул до столу, її голос здригається, переходячи на високі ноти. — Коли вона зрадила тебе, коли втекла без жодного слова, залишивши лише пустку й розбиті надії, хто збирав тебе по частинах? Хто терпів твої нічні зриви, твій крижаний холод, твою роботу цілодобово, що межувала з божевіллям? Це я була поруч, Матвію. Я, а не вона. А тепер ти приводиш її в наш спільний дім і дозволяєш цій дівчинці принижувати твою матір і мене своїми вибриками.

— Марта ні в чому не винна, — перебиваю я її, і мій голос звучить жорстко, немов удар металу об метал. — Вона дитина, яка просто хоче захистити маму. І я бачу, Лідо, як ти на неї дивишся. Я помічаю цей крижаний блиск у твоїх очах. Ти її терпіти не можеш. Ти бачиш у ній не мою доньку, не живу людину, а лише перешкоду, загрозу твоєму статусу й комфорту.

— Бо відколи з’явилася Марта, ти змінився на очах! — вигукує вона, сплеснувши руками. — Ти дивишся на світ інакше, у тебе в погляді з'явилося щось таке, чого я ніколи не могла домогтися. Ти став для мене... зовсім чужим у ці кілька днів.

— Це дурниці, — відрізаю я, різко підводячись із крісла. Стіл між нами здається барикадою. — Мої зобов’язання перед тобою залишаються в силі, я не відмовляюся від своїх слів. Але якщо ти справді хочеш бути зі мною, тобі доведеться змиритися з присутністю Марти. Прийняти її як частину мого життя. Без істерик, без маніпуляцій і без прихованої ненависті. Іншого варіанту просто не існує.

Лідія завмирає, її дихання стає нерівним. Вона уважно, майже з розпачем вдивляється в моє обличчя, ніби намагаючись прочитати там те, що я так ретельно приховую. Здається, вона шукає в моїх очах бодай крихту того тепла, яке я мимоволі випромінював під час того фатального танцю з Іриною на маскараді. Але бачить лише втому.

— Добре, — нарешті промовляє вона, опустивши плечі, ніби з неї випустили все повітря. — Я обіцяю. Я спробую знайти з нею спільну мову. Але, будь ласка... не залишайся тут. Не ховайся за паперами. Ходімо в спальню. Це наш дім, Матвію. Не перетворюй його на холодний офіс.

У мене немає жодного бажання сперечатися чи доводити щось далі. Мої сили вичерпані, я не відчуваю в собі ресурсу на ще один раунд сімейних розбірок.

— Гаразд. Ходімо.

Ми піднімаємося на другий поверх у гнітючому мовчанні. У нашій спальні панує ідеальний, майже стерильний порядок. На туалетному столику стоять її улюблені білі лілії, і повітря настільки густе й солодке від її парфумів, що мені стає важко дихати. Я лягаю в ліжко, відчуваючи, як Лідія одразу вмощується поруч, шукаючи близькості. Її рука тягнеться до моєї, але я мимоволі напружуюся. М’язи протестують проти цього дотику, і я ледь помітно відсуваюся ближче до краю матраца.

— На добраніч, — кидаю я через плече, відвертаючись до вікна, де в нічному небі мерехтять байдужі зірки.

Я заплющую очі, намагаючись провалитися в сон, як у рятівну безодню, але темрява під повіками грає зі мною в злі ігри. Замість заспокоєння я знову бачу її. Ірину. Бачу, як вона стоїть у гостьовій кімнаті біля вікна, як нічний вітер злегка ворушить пасма її волосся. Я майже відчуваю її присутність через стіну. У її очах, що виринають із моєї уяви, застиг той самий біль і та сама недосказаність, що й дванадцять років тому.

Поруч рівномірно дихає жінка, з якою я збудував спільне сьогодення і збирався пов'язати майбутнє. Але в моїх думках, у кожній моїй клітині я все ще там, у гостьовому крилі, подумки тримаючи за руку ту, яку мав би ненавидіти всім серцем, але так і не зміг забути.