Глава 24. Ірина

Кожне слово, сказане Матвієм, віддавалося в моїй голові глухим болем. Воно не просто звучало — воно вдаряло, осідало під шкірою, розповзалося тілом, ніби холод. Я стою рівно, тримаю спину прямо, але всередині мене ламають по шматках. Ці рішення він озвучує спокійно, впевнено, так, як звик говорити про бізнес або долі підлеглих. Без запитань. Без сумнівів. Без думки про те, що хтось поруч може задихатися від страху.

Погодитися на це — все одно що добровільно ступити в клітку до хижака. Я добре знаю цю клітку: золоті ґрати, м’які килими, ілюзія безпеки й постійне відчуття, що варто лише оступитися — і двері зачиняться. Тут усе під контролем Матвія. Час. Простір. Люди. Навіть тиша працює на нього.

Але коли я дивлюся на Марту, яка сяє від щастя, я розумію: мої почуття зараз не мають значення. Вона світиться зсередини, ніби вперше бачить, що світ може бути простим і справедливим. Її плечі розправлені, очі блищать, у рухах — упевненість. Вона не бачить пастки. Вона бачить батька.

Я стільки років вчила її бути сильною, не плакати даремно, не чекати ні від кого порятунку. А зараз вона вчить мене жертвувати собою заради її мрії про справжню сім’ю. За ради тієї картинки, яку я сама ж і створила в її уяві, замовчуючи правду.

— Мамо, мені треба забрати мої книги, піжаму з єнотом і мій планшет, якщо я залишаюся у тата до кінця канікул, — Марта діловито загинає пальці.

Вона говорить так, ніби рішення вже прийняте остаточно і безповоротно. Ні тіні сумніву. Ні страху. І це лякає мене більше за все. Бо я знаю: коли дитина так упевнена — її вже не зупинити.

— Завтра субота, — подає голос Матвій, і я відчуваю його погляд на своїй потилиці. Він не дивиться прямо — але я відчуваю цей погляд фізично, як дотик між лопатками. Спокійний. Власницький. — Я відвезу вас вранці. Допоможу зібрати речі, завеземо тебе, Ірино, додому, а потім ми з Мартою повернемося сюди. Це буде справедливо.

Справедливо. Це слово звучить як насмішка. Він уже все розписав, розклав по годинах, ухвалив рішення за всіх. Я не учасник — я змінна в його плані.

Марта ледь не стрибає від радості, а мені хочеться кричати. Хочеться схопити її за руку й утекти просто зараз, не озираючись. Але я стою мовчки, бо знаю: будь-який мій протест зараз виглядатиме як егоїзм. Він уже все спланував. Він розпоряджається нашим часом так, ніби ми — частина його корпорації.

— Я хочу їсти, — просто кидає Матвій, розслабляючи вузол краватки.

Цей жест — буденний, звичний — остаточно вибиває з мене повітря. Він переводить розмову, як перемикають канал. Драма закінчена. Рішення ухвалене.

— Накажіть подавати вечерю.

— Їсти? — Лідія, яка до цього мовчала, нарешті вибухає.

Її голос різкий, нервовий. Вона схоплює телефон зі столу й тицяє ним Матвію в обличчя, порушуючи всі правила, які сама ж так любить.

— Матвію, ти бачив новини? Це катастрофа! Твій імідж надійного партнера розлітається на друзки. «Позашлюбна донька», «колишня коханка в домі»... Це ж жовта преса, вони нас живцем з'їдять!

— Я дам інтерв'ю, — спокійно відповідає він, навіть не дивлячись на екран. Його байдужість лякає. Він уже все вирішив і тут. — Скажу правду, яку вони хочуть чути. Що завжди знав про доньку, просто ми рідко бачилися через обставини. Це закриє роти більшості пліткарів.

У мене стискається шлунок. «Завжди знав». Навіть зараз він переписує реальність під себе.

Я не витримую і втручаюся:

— Якщо ми настільки заважаємо вашому «іміджу», ми можемо піти прямо зараз. Нам не потрібні ваші квартири чи дозволи.

Лідія видає короткий, отруйний смішок.

— О так, піти — це те, що ти вмієш найкраще, Іро. Як там було дванадцять років тому? Просто зникла, кинула його, навіть не пояснивши нічого. Тікати — це твоя професія.

Слова влучають точно в рану. У мені все спалахує. Кров приливає до обличчя, у вухах шумить, а в горлі збирається крик — про той вечір, про шепіт, про наказ зникнути, про страх, у якому я жила місяцями. Я вже відкриваю рот, щоб врізати їй у відповідь, але Матвій перебиває мене.

— Досить!

Його голос гримить на всю вітальню, змушуючи навіть Елеонору здригнутися. У повітрі повисає тиша — важка, електрична.

— Цей будинок — мій. А отже, він і Марти. Вона моя спадкоємиця, і кожній з вас, — він обводить крижаним поглядом мене, матір і Лідію, — доведеться з цим змиритися. Поводьтеся тихо і з повагою одна до одної і до Марти. Я нікого з вас тут силою не тримаю. Якщо комусь не подобаються мої правила — двері завжди відчинені.

Лідія блідне й осідає на диван, притиснувши руку до грудей. Елеонора стискає губи, розуміючи, що син уперше за довгий час пішов проти неї відкрито.

Я дивлюся на Матвія. Він справді захищає Марту. Він став між нею і всім цим отруйним світом, не боячись образити ні матір, ні наречену. На мить у моїй душі прокидається те давнє, тепле почуття — небезпечна, майже забута надія. Що він змінився. Що він може бути опорою.

Але наступної секунди я згадую, яка непостійна його любов. Як легко він повірив у наклеп тоді. Як легко замінив мене Лідією. Сьогодні він захищає Марту, бо вона — його гордість, його продовження, його новий трофей.

А що буде завтра?

Замість полегшення я відчуваю ще більший смуток. Його захист — це лише чергова форма контролю. Інша, м’якша, але не менш небезпечна. І завтра, коли він привезе мене до моєї порожньої квартири, а сам забере Марту назад у цей палац, я залишуся зовсім одна.

І це пекло тільки починається.