Глава 23. Матвій

Весь день в офісі перетворюється на стратегічне планування, де на кону стоять не акції компанії чи квартальні звіти, а моє власне майбутнє. Повітря в кабінеті здається густим від напруги, а панорамні вікна, що зазвичай дарують відчуття простору, сьогодні тиснуть своєю відкритістю. Я викликаю Андрія — мого єдиного справжнього друга, який знає всю історію з Іриною з самого початку, від першої іскри до повного попелища.

— Ти як взагалі? — Андрій відкидається в шкіряному кріслі, мружачись і прискіпливо розглядаючи моє обличчя. — Побачити її через дванадцять років... Я бачив ті фото з маскараду в мережі. Ти там наче привида зустрів. Схожий на людину, в якої земля йде з-під ніг.

Я роблю ковток гіркої кави, але вона не бадьорить.

— Я був переконаний, що все в минулому, — чесно відповідаю я, міцно стискаючи склянку, аж поки пальці не починають німіти. — Що я її випалив з пам’яті, вирвав із коренем. Але коли вона поруч... усе стає інакшим. Світ втрачає чіткість. Я дивлюся на неї і хочу знати лише одне: чому вона так повелася зі мною тоді? Як могла зрадити і втекти, залишивши після себе лише порожнечу?

— То чого ти не спитаєш? — Андрій знизує плечима, його голос звучить розсудливо, навіть надто просто. — Вона зараз у тебе в заручниках ситуації. Маєш ідеальний шанс нарешті притиснути її до стіни й усе з’ясувати.

— Це нічого не змінить, — я відвертаюся до вікна, спостерігаючи за метушнею міста далеко внизу. — Не хочу говорити про це. Не хочу знову ворушити те пекло. Зараз головне — Марта. Це єдине, що мені справді потрібно від Ірини. Якби моя воля, її б взагалі не було в моєму житті, але я не можу йти проти Марти. А вона хоче бути з мамою. І ця дитяча любов зв’язує мені руки міцніше за будь-які ланцюги.

Секретарка обережно, майже нечутно постукує і входить, тримаючи планшет так, ніби це бомба, готова вибухнути.

— Пане Руденко... новини. Вже у всіх топах.

Я кидаю погляд на екран, де миготять яскраві заголовки: «Таємна донька мільярдера», «Скандал на маскараді: наречена Громова знепритомніла, поки він танцював з колишньою». Фотографія, де Марта відчайдушно обіймає Ірину, виглядає занадто щирою, занадто вразливою для цього брудного, цинічного світу. У мене всередині все стискається від люті й безсилля.

— Кажеш, в усіх топаз? Тоді навіть не намагайтеся знімати це з публікації, — важко зітхаю я, відчуваючи втому, що накопичувалася роками. — Треба просто перечекати. Судитися немає сенсу, преса вже рознесла це всюди, наче вірус. Дам інтерв’ю пізніше, все поясню офіційно. Але зараз... зараз треба розібратися з домашнім пеклом, яке чекає на мене за порогом маєтку.

Увечері я під’їжджаю до маєтку. Світло ліхтарів вихоплює з темряви холодні обриси будинку, який ніколи не здавався мені справжнім домом. Щойно відчиняються важкі двері, Марта вибігає мені назустріч, маленьким вихором врізаючись у мої обійми. А Ірина стоїть осторонь, біля високого вікна, наче тінь із мого минулого, застигла й недосяжна. У вітальні панує задушлива атмосфера. Там, як на суді, сидять Лідія та Елеонора, їхні обличчя нагадують кам’яні маски.

— Матвію, досить ховатися, — холодно каже мати, і її голос ріже тишу, як лезо. — Розкажи при всіх, що буде далі. Ми маємо знати, як ти збираєшся припинити цей сором, що плямує наше прізвище.

Я роблю глибокий вдих, відчуваючи на собі погляди всіх присутніх — від ненависті до надії.

— Я вирішив так: я купую квартиру або будинок неподалік. Там оселяться Ірина з Мартою. Я зможу бачити доньку щодня, забезпечувати її, бути поруч. Це найкращий варіант для дитини.

— Що?! — Елеонора зривається на крик, її випещене обличчя викривляється від гніву. — Ти хочеш жити на дві сім'ї? У будинку офіційна наречена, а через дорогу — коханка з дитиною? Що скаже преса! Ти знищиш нашу репутацію одним махом!

— Мені чхати на пресу, мамо! — відрізаю я, і мій голос гримить під високою стелею. — Я не дозволю нікому вирішувати долю моєї дитини!

— А мені не чхати на своє життя, — раптом подає голос Ірина. Вона повільно відходить від вікна, схрестивши руки на грудях. Її погляд прямий і непохитний. — Я не буду жити у твоїй квартирі, Матвію. У нас є свій дім, своє життя, яке ми будували без тебе. Я не збираюся переїжджати й забирати Марту зі школи, від її друзів, лише заради твого комфорту.

Ми починаємо сперечатися — коротко, уривчасто, кидаючи слова, як каміння. Це розмова двох ворогів, що занадто добре знають слабкі місця один одного. Врешті-решт, дивлячись у її вперті очі, я розумію, що не зможу перетягнути їх у свій світ силою. Вона не та дівчинка, якою була дванадцять років тому.

— Добре, — кажу я, намагаючись знайти хоча б крихту компромісу в цьому хаосі. — Зимові канікули Марта проводить тут, у мене. Це не обговорюється. Потім вона повертається до тебе, Ірино, щоб ходити у свою школу. Але на всі вихідні й канікули вона приїжджатиме до мене. Це моє останнє слово.

— Я хочу, щоб на Новий рік мама була поруч, — втручається Марта. Вона підходить і бере нас обох за руки, дивлячись на мене своїми великими, повними надії очима. — Це наша традиція. Святкувати разом. Будь ласка, тату...

Я дивлюся на Лідію, яка задихається від німого обурення, на матір, яка готова розплакатися від гніву й приниження. Але потім я дивлюся на Марту.

— Добре. Ірина зможе приїхати до нас на свята. Щоб ви були разом.

Марта благально переводить погляд на маму. Ірина мовчить довгу хвилину, і я бачу, яка внутрішня боротьба точиться в її душі. Вона бачить надію в очах доньки, ту саму віру в диво, яку я колись зруйнував у ній самій. Врешті-решт вона вимушено, ледь помітно киває.

— Тільки заради Марти. Тільки на свята.

Я відчуваю дивне, майже хворобливе полегшення. Це не перемога, і навіть не мир. Це лише тимчасове перемир'я. Але це шанс. Шанс бачити дочку у цьому домі, навіть якщо Лідія та Елеонора готові спалити його дотла, аби лише вигнати привидів мого минулого.