Глава 22. Ірина

Я могла б просто піти. Ця думка сидить у мені з самого ранку — як аварійний вихід, завжди підсвічений у темряві. Забрати Марту, вискочити через чорний хід і зникнути в лабіринтах засніженого міста, розчинитися серед чужих людей, у трамваях, кав’ярнях, під чужими вивісками. Я вмію зникати. Я навчилася цього ще одинадцять років тому.

Але я дивлюся на доньку й розумію: якщо я знову втечу, це коло ніколи не розірветься. Марта не відводить очей, у її погляді — не дитяча цікавість, а потреба в правді. Вона вже не та маленька дівчинка, яку можна було взяти за руку й відвести геть від складних питань.

Марта шукатиме його знову. Навіть якщо я мовчатиму. Навіть якщо пообіцяю собі, що цього разу все забудеться. Вона вже знає, де її коріння. Вона вже не та дитина, яку можна просто перевезти в інше місто й сказати, що тато — це пілот у відрядженні.

Вона дивиться на світ уважно. Запам’ятовує. Робить висновки.

Тому я ковтаю свою гордість, стискаю кулаки й погоджуюся на цей сніданок. Гордість дряпає зсередини, але зараз вона — розкіш, яку я не можу собі дозволити.

Їдальня Руденків зустрічає нас тишею, від якої дзвенить у вухах. Простора, світла, з величезними вікнами, крізь які видно ідеально підстрижений сад. Стіл накритий бездоганно — порцеляна, срібні прибори, хрумкі серветки, розкладені так, ніби це не сніданок, а дипломатичний прийом.

Елеонора сидить на чолі столу, наче статуя власної пихи. Її спина пряма, плечі нерухомі, кожен рух — відрепетируваний. Вона не вітається, не киває, не усміхається.

Вона мовчить, але її погляд, гострий як лезо, препарує кожен мій рух. Я відчуваю його на своїй шкірі, на руках, на обличчі — ніби мене оцінюють, зважують і вже винесли вирок.

Матвій сидить навпроти — зосереджений, холодний. Його обличчя зібране, як під час важливих переговорів. Ні тіні емоцій. Я бачу, як він поглядає на Марту, і моє серце стискається від тривоги. Погляд уважний, власницький. Він дивиться на неї так, як дивляться на щось щойно здобуте — цінне й водночас небезпечне. Для нього вона зараз — найцінніший актив. Не дитина. Не особистість. Відкриття. Нова іграшка, яку він щойно легалізував тестом ДНК. Документ, печатка, цифри — і світ раптом став «правильним».

Колись такою іграшкою була я — «кохання всього життя», яке він викинув, щойно йому нашептали потрібну брехню. Спогад б’є боляче, але я не дозволяю собі опустити очі.

Тепер він хоче відібрати її у мене, просто щоб довести свою владу. Я це відчуваю шкірою. Це не про любов. Це про контроль.

Лідія сидить поруч із ним, нервово перебираючи серветку. Її рухи різкі, погляд смикається. Вона тут зайва — і знає це. Вона зиркає на нас косо, з такою відразою, ніби ми — таргани на її порцеляновій тарілці. Її губи стискаються, щелепи напружені.

І лише Марта почувається так, ніби вона тут господарка. Вона не метушиться, не озирається на мене за дозволом. Вона сідає, розправляє серветку і з цікавістю розглядає Елеонору. У цьому погляді немає страху. Лише чиста, пряма оцінка.

— То це ви моя бабуся? — раптом запитує вона, відкушуючи шматочок круасана.

Час ніби зупиняється.

Елеонора повільно піднімає голову, застигаючи з горнятком кави в руках. Її пальці завмирають, погляд стає порожнім від шоку.

— Дивно, — продовжує Марта, схиливши голову набік. — У книжках і мультфільмах бабусі зазвичай добрі, печуть пиріжки і посміхаються. А ви якась зла. І сердита.

Я завмираю, боячись навіть дихнути.

Елеонора аж задихається. Її обличчя вкривається червоними плямами. Образа, гнів, приниження — усе одразу.

— Що?! Ти як смієш… Матвію! — вигукує вона, чекаючи, що син поставить «зухвале дівчисько» на місце.

Я мимоволі дивлюся на Матвія. Але Матвій лише ледь помітно всміхається кутиками губ. І в цій усмішці — щось нове, небезпечне.

— Ну, мамо, дитяча безпосередність — річ нещадна, — каже він, не відриваючи погляду від Марти. — Можливо, тобі варто замислитися над своїм іміджем. Марта просто констатує факт.

Мов удар. Точний. Публічний. Елеонора тільки ображено хмикає і демонстративно відвертається до вікна, зціпивши зуби. Її поразка сьогодні тиха, але гірка.

Лідія в цей момент виглядає так, ніби готова вибухнути, але мовчить, відчуваючи, що Матвій сьогодні не на її боці. 

Після цього напруженого спектаклю ми нарешті виходимо з дому. Я не озираюся.

Коли важкі двері маєтку зачиняються за нами, я вперше за добу роблю повний вдих. Холодне повітря ріже легені, але це приємний біль.

Гроші Матвія я принципово лишила на комоді в передпокої. Не дивлячись. Не вагаючись.

У мене є свої — небагато, але достатньо для одного щасливого дня.

— Куди спочатку, ма? — Марта хапає мене за руку, і її очі сяють.

— Куди захочеш, рідна. Сьогодні тільки ми.

Ми їдемо в центр. Місто живе своїм життям, байдуже до наших драм. Місто дихає святом: гірлянди, запах смажених горішків, різдвяні мелодії з кожної крамниці. Ялинки, вітрини, сміх.

Ми йдемо до головної ялинки. Я купую їй велику цукрову вату і гаряче какао.

Ми сміємося, згадуючи, як Лідія вчора послизнулася на власному конфетті. Сміх виходить трохи нервовий, але справжній.

Марта зовсім не згадує про школу, про своїх друзів, але безкінечно говорить про життя тут, в великому місті. І на мить я забуваю про результати ДНК, про Елеонору і про той холодний блиск в очах Матвія. Я щиро стараюся насолодитися кожною секундою. Запам’ятати. Закарбувати.

Ми фотографуємося на телефон, катаємося на ковзанці, де я кілька разів ледь не падаю, а Марта підхоплює мене зі сміхом.

Ролі міняються — тепер вона моя опора.

Це ідеальний день. День, у якому немає мільйонів, але є справжнє життя. Але щоразу, коли я дивлюся на годинник, тінь повертається. Вона повзе повільно, але невідворотно.

Сонце сідає за горизонт, фарбуючи сніг у тривожний рожевий колір. Красивий і небезпечний.

Вечір наближається. І разом із ним — рішення.