Глава 21. Ірина

Екран телефону блимає у напівтемряві кабінету.

Єдине джерело світла в цій кімнаті — холодне, різке, безжальне. Воно вириває з темряви край столу, келишок із недопитим віскі, купу паперів, які так і не стали сьогодні важливими. Мій палець зависає над екраном, ніби я боюся не відповіді, а того, що вона остаточно зруйнує ілюзію вибору.

Лист від генетичного центру.

Сухий заголовок, без емоцій. Таких листів я відкривав тисячі — про контракти, угоди, ризики. Але жоден не змушував серце так болісно стискатися.

Я завмер, боячись натиснути на файл, хоча всередині мене вже давно все кричало про правду.

Я знаю. Знав від першого погляду. З того моменту, як вона глянула на мене знизу вгору — без страху, без улесливості, з цією клятою прямотою.

Відкриваю.

«Ймовірність батьківства: 99,9%».

Цифри розпливаються перед очима. Наче не відсотки — вирок. Або навпаки, спасіння.

Я відкидаю телефон на стіл і закриваю обличчя руками. Плечі опускаються, дихання збивається. Вперше за багато років я дозволяю собі не контролювати себе.

Полегшення, змішане з люттю на одинадцять втрачених років, накриває мене хвилею. Полегшення — бо я не божевільний. Бо вона справжня. Бо це не брехня. Лють — бо хтось украв у мене дитинство моєї дочки. Мої роки. Її роки.

Я і так знав.

Це підтвердження нічого не змінює — лише робить очевидне незаперечним.

Бачив це в її погляді, у тому, як вона стискає кулаки, коли сердиться, у цій недитячій впертості.

Вона дивиться так само, як дивився я в її віці — викликом, ніби світ має довести, що він вартий довіри.

Марта — моя. Слово б’ється в голові, як серцебиття. Моя кров, моє продовження, моя дика копія. І разом із цим усвідомленням приходить інше — страшніше. Тепер я нізащо її не відпущу.

Я майже біжу до гостьового крила. Коридори здаються надто довгими. Килими — надто м’якими. Цей дім, який завжди слухняно підкорявся мені, раптом стає перешкодою.

Вриваюся в кімнату без стуку і застигаю. Сцена, яку я бачу, вдаряє під дих. Марта стоїть біля ліжка і гарячково запихає светр у сумку. Рухи різкі, невпевнені. Дитина, яка знає: їй знову доводиться тікати.

— Не збирайся, — кажу я твердо. Мій голос звучить різкіше, ніж я хотів, але я не можу інакше. — Прийшов тест. Ти моя дочка, Марто. І ти нікуди не підеш.

Слова падають важко, остаточно. Я вперше називаю її так — без сумнівів. Ірина різко повертається до мене, її очі горять гнівом. У цьому погляді — страх, злість і готовність захищати.

— І як ти збираєшся її затримати? — кидає вона.

Кожне слово — як лезо. — Якщо ти спробуєш тримати дитину силою, я піду в поліцію. Ти не маєш права!

— Ніхто нікого силою тримати не буде, — я намагаюся втихомирити пульс. Серце б’ється так, ніби я щойно біг марафон. — Просто моя дочка повинна жити поруч зі мною.

Я кажу це так, ніби це аксіома.

— Це логічно. Тут її дім.

— А як же мама? — Марта зупиняється і дивиться на мене так суворо, що мені стає ніяково. Цей погляд — не дитячий. Він судить. Я розумію: зараз я не бізнесмен, не мільярдер. Я просто чоловік, який не знає правильної відповіді.

— Ти зможеш бачити маму, коли захочеш, — відповідаю я, дивлячись на дитину. Я намагаюся говорити м’яко. Та й злість на Іру не означає, що я повинен травмувати дочку розлукою з нею. Я не такий, як вона. Я б не вчинив так підло, хоча спершу здавалося, що саме так я і зроблю. — Марто, зрозумій, я можу дати тобі найкращі умови, найкращу освіту, весь світ...

— Я нізащо не згодна! — відрізає дівчинка, і я знову бачу в ній себе. Той самий тон. Та сама впертість. — Я буду жити з мамою.

Вона не вагається. Жодної секунди.

— Якщо ти хочеш, щоб я була тут, отже, і мама буде жити тут.

Ультиматум. Чистий, чесний.

— А якщо ви не домовитеся — я йду з нею.

Я відчуваю, як щось стискається в грудях.

— Бо я з самого початку знала, що я твоя дитина, а тобі потрібен був папірець, щоб просто повірити мені.

Її слова б’ють болючіше за будь-які звинувачення Ірини. Вона має рацію. Я мовчу, приголомшений її прямотою. Мовчання — єдине, що не зраджує мене зараз. Вона знову заганяє мене в глухий кут. Маленька. Безстрашна. Непідкупна.

Така ж вперта, робить усе по-своєму, і я розумію, що не можу з нею впоратися звичною силою чи грошима.

— Я нізащо не житиму тут, доню, навіть якби й мене запросили, — втручається Ірина. Її голос тихіший, але твердіший. — У Матвія нова сім'я, наречена, мати… 

Вона перелічує, ніби зводить стіну.

— Це просто недоречно. В нас є свій дім. Ми їдемо негайно, — врешті каже вона і закриває це питання. Мене всього аж перекручує від злості. Тепер, коли Марта її захищає, я не можу її просто викинути і закрити перед носом двері. Натомість вона відчула себе владною вирішувати все за мене і мою дитину.

— Ти не можеш отак взяти і забрати Марту, Іро! Досить того, що ти сховала її на одинадцять років! Більше я не дозволю тобі розлучити нас! Це моє право бачити дочку. Чи ти хочеш судитися? Я тобі це влаштую! — нависаю над нею, примружуючись.

— Погрожувати — твоє звичне. Пам’ятаю, проходили. А тепер слухай сюди: хочеш бачитися з дочкою? Будь ласка. Коли приїжджатиме? Субота чи неділя? Забирай її в проводьте день разом. Здається, саме так суд призначає дні відвідувань! — хмикає. Я готуюся заперечити, що цього кошмарно мало, але не встигаю:

— Але, мамо, ми живемо далеко. Я хочу мати змогу бачити тата, коли мені це потрібно, але не лише один день на тиждень на кілька годин! Думаєш, чого я втекла до нього? Мені його все життя не вистачало. Як я не дозволю татові розлучити мене й тебе, так і не дозволю, щоб ти розлучала мене з татом. Я хочу познайомитися з ним ближче…

Ірина завмирає, як і я перед тим. А я ледве всміхаюся. Моя маленька. Моя доня. Я батько! В це дійсно важко повірити.

— Це наше право і ти нічого більше не зробиш, — різко кажу Ірі. Вона вперто хмикає.