Глава 20. Ірина

Ранок пробирається в кімнату крізь важкі штори блідим, майже мертвим світлом. Воно не зігріває — лише підкреслює холод цього дому, його бездоганну, відсторонену красу. Світло повзе по стінах, ковзає по дорогих меблях, ніби перевіряє, чи все на місці після вчорашнього хаосу.

Я не спала.

Навіть не намагалася. Повіки пекли, тіло нило, але мозок відмовлявся вимикатися, знову і знову прокручуючи вчорашні сцени.

Просто лежала, слухаючи рівне дихання Марти й рахуючи кожну хвилину до того моменту, коли ми зможемо піти.

Її дихання — єдине, що тримає мене в реальності. Рівне, тепле, дитяче. Я запам’ятовую цей звук, ніби боюся, що хтось може відібрати навіть його.

Цей дім душить мене своєю розкішшю, кожна деталь тут кричить про те, що мені немає місця в житті Матвія. Картини, мармур, ідеальна тиша — усе тут створене не для людей, а для статусу. Для демонстрації. Для того, щоб нагадувати таким, як я, де їхнє місце — за межами цього світу.

Марта ще міцно спить, розметавши волосся по подушці. Її обличчя спокійне, беззахисне. Вона не знає, що цей ранок може стати останнім у цьому домі. І я зроблю все, щоб вона ніколи не дізналася, якою ціною.

Я тихо підводжуся, намагаючись не скрипнути підлогою, і виходжу в коридор. Кожен крок обережний, майже крадькома, ніби ми тут — небажані гості, які мають піти непомітно.

Мені потрібно вмитися, привести себе до ладу, щоб мати силу вистояти ще одну, останню битву.

Віддзеркалення в дзеркалі лякає: бліде обличчя, тіні під очима, стиснуті губи. Але я знаю — слабкість собі дозволяти не можна.

Дійти до ванної кімнати мені вдається непоміченою, проте коли виходжу, на мене вже чекають. Лідія стоїть, спираючись на стіну, в дорогому шовковому халаті. Тканина ніжно ковзає по її тілу, але в цій розслабленості є щось хиже. Вона ніби чатувала. Знала, що я вийду.

Вона виглядає виснаженою, але в очах горить та сама отруйна ненависть, яку я бачила дванадцять років тому.

Тоді вона теж дивилася так — з образою, змішаною з тріумфом.

— Не змінилася, — цідить вона крізь зуби, оглядаючи мене з ніг до голови. Її погляд повільний, оцінювальний, сповнений зневаги. — Така ж вискочка. Все ще сподіваєшся застрибнути в останній вагон і прибрати до рук Руденка?

Я зупиняюся навпроти неї. Між нами — вузький коридор, але насправді прірва з років, ревнощів і невисловленої злості.

Дивно, але страху немає. Лише втома. Така глибока, що навіть ненависть здається зайвою. Тільки холодна втома.

— А я якраз дуже змінилася, Лідо.

Мій голос рівний, майже байдужий. Життя навчило мене бачити людей наскрізь. Без ілюзій. Без прикрас. — А от ти… ти залишилася такою ж, як була.

Я бачу, як вона напружується. Все та ж маленька дівчинка, яка ховається за спиною тата або Матвія.

Я роблю крок ближче, дивлячись їй прямо в очі.

Не відводжу погляду. Не збираюся.

— Скажи, ти дуже раділа, коли я пішла тоді? — слова падають повільно, точно. — Думала, шлях вільний? Тобі ж так «пощастило», ти мала стати дружиною самого Матвія Руденка… 

Я бачу, як сіпається її щелепа і продовжую:

— Ой, зачекай. Минуло дванадцять років, а ти все ще просто «наречена», — це б’є точно в ціль. — Не стала ти дружиною тоді, не стала і потім.

Лідія хмикає, її губи перекошуються в усмішці.

Усмішці людини, якій нічого більше втрачати.

— Я нею стану, Ірино, — вона майже шипить. — Цього літа. Матвій обрав мене, бо я — його кола. А ти… ти лише прикра помилка його молодості. Тобі це не світить, навіть не мрій.

— Мені це і не треба, — відрізаю я. І це правда. — Мені плювати на твої весілля, сукні й діаманти.

Я давно виросла з цих мрій. Все, що мені треба — це моя дочка.

— Тоді забирайся! — раптом шипить вона, подаючись вперед. Її обличчя спотворюється. — Забирай своє дівчисько і зникай з нашого життя! Ти руйнуєш усе, що ми будували!

— Ми підемо, Лідо, — мій голос спокійний, але всередині все палає. — Але не тому, що ти так сказала. А тому, що в цьому домі навіть повітря отруєне тобою і такою, як твоя майбутня свекруха.

Я різко розвертаюся і йду назад до Марти, не чекаючи відповіді.тЯ більше не хочу бачити її обличчя.

Серце калатає в горлі. Адреналін заливає кров. Досить. З мене вистачить цих ігор. Заходжу в кімнату і, не вмикаючи світла, починаю гарячково згрібати речі Марти в сумку. Я рухаюся швидко, майже нервово. Її сукні, книжки, шкарпетки…

Все летить у сумку без порядку. Я запихаю все це всередину, відчуваючи, як руки тремтять від напруги. Мені здається, що якщо я зупинюся — передумаю. Треба йти зараз, поки Матвій не прокинувся, поки він знову не почав дивитися на мене так, ніби має право щось вирішувати.

Ми поїдемо. Прямо зараз.

Результати ДНК мене не цікавлять. Я в без них знаю, хто її батько. А ще я знаю, хто її мама. Мені не потрібні його докази. Я носила її під серцем. Я ростила її сама. І я нікому її не віддам. Навіть людині, яку я колись кохала більше за життя.

— Мамо?.. — сонний голос Марти змушує мене зупинитися.

Я різко обертаюся. Серце стискається.

— Тихше, сонечко, — я сідаю поруч, глажу її по волоссю. — Збирайся. Ми їдемо додому.