Глава 19. Матвій

Заходжу в нашу з Лідією спальню.

Двері відчиняються безшумно — ідеально змащені, як усе в цьому домі. Я ловлю себе на абсурдній думці, що навіть двері тут не дозволяють собі емоцій.

Тут усе так, як ми домовилися — мінімалізм, дорогі тканини, ідеальний порядок.

Кожна річ підібрана з розрахунком, кожен відтінок — погоджений. Ця спальня ніколи не знала поспіху, сміху чи раптових рішень. Вона була створена для стабільності, а не для життя.

Але зараз ця кімната здається мені стерильною палатою. Місцем, де нічого не болить лише тому, що тут ніколи нічого й не відчували по-справжньому.

Лідія вже в ліжку.

Вона лежить рівно, напружено, так, ніби весь цей час не рухалася, чекаючи мого повернення. Її спина надто пряма для сну.

Вона не спить — світло нічника відкидає довгі тіні на її обличчя.

У цих тінях губиться знайома жінка, з якою я планував дожити до старості без зайвих потрясінь. Очі блищать — чи то від сліз, чи від люті, я не розбираю.

Я мовчки роздягаюся, кидаючи піджак на крісло, і лягаю на свою половину.

Між нами — простір. Не фізичний, а той, що виникає тоді, коли двоє людей раптом перестають рухатися в одному напрямку.

Закриваю очі, сподіваючись, що темрява принесе спокій. Я чекаю порятунку від ночі, як колись чекав його від алкоголю чи роботи до знемоги.

Але замість сну перед очима — Марта, яка захищає матір.

Її маленьке тіло, поставлене між двома дорослими світами, її впертий підборіддя, знайомий до болю жест — мій жест.

І Ірина, чия рука в моїй під час танцю здавалася єдиною правильною річчю в цьому світі.

Її тепло не мало нічого спільного з минулим — воно було тут і зараз, без вимог і контрактів.

— Матвію… — голос Лідії звучить тонко, вона повертається до мене.

Я відчуваю її рух ще до того, як вона торкається. Її близькість раптом здається нав’язливою.

— Ти ж розумієш, що це все просто план?

Вона говорить швидко, ніби боїться, що я переб’ю.

— Вона хоче твої гроші.

Слова лягають рівно, як пункти в презентації.

— Вона використовує дівчинку як інструмент.

Я стискаю щелепи. Ця фраза звучить брудно. Неприпустимо.

— Завтра ми отримаємо тест, і я впевнена, там буде «нуль».

Впевненість у її голосі — майже тріумфальна.

Ми виставимо їх за поріг, і все повернеться до норми. Ось воно. Її улюблене слово.

Ми знову будемо планувати наше весілля.

Вона вже бачить це майбутнє. Без Марти. Без Ірини. Без мого сумніву.

Я мовчу.

Мовчання — єдине, що я зараз можу собі дозволити, щоб не сказати зайвого і не зруйнувати все остаточно.

Кожне її слово — як пінопласт по склу. Неприємно, боляче, до нудоти.

«Повернеться до норми».

Ця норма була порожньою ще до сьогоднішнього вечора. Просто я не хотів цього визнавати.

Вона справді думає, що після того, як я відчув запах волосся Марти і побачив очі Ірини, моя «норма» все ще існує?

Запах дитячого шампуню і знайомий погляд зламали більше, ніж будь-який скандал.

— Матвію, ти мене чуєш? — вона торкається мого плеча.

Її пальці холодні.

— Я люблю тебе.

Це зізнання звучить як аргумент, а не як почуття.

— Я була поруч одинадцять років.

Так. Була. Але поруч — не означає всередині.

— Я заслуговую на те, щоб бути твоєю дружиною, а не терпіти цю приблуду в нашому домі.

Слово ріже. Я відчуваю, як у мені щось ламається остаточно.

— Скажи, що ти їх виженеш.

Я відкриваю очі й дивлюся в стелю.

На ідеально рівну поверхню без тріщин — як і наше життя до сьогодні.

Лідія каже правильні речі. Для світу. Для бізнесу. Для репутації. Вона логічна. І логіка завжди була моїм захистом.

Вона — моя стабільність. Але стабільність без сенсу — це просто застій. Вцю хвилину я відчуваю до неї лише роздратування, яке межує з фізичною відразою.

Мене дратує її голос, її впевненість, її готовність викреслити дитину, навіть не моргнувши.

— Все ясно, Лідо, — кажу я сухо, скидаючи її руку.

Мій голос чужий навіть мені самому.

— Все гранично ясно.

Я різко підводжуся з ліжка. Цей рух — як крапка.

— Ти куди? — в її голосі чути паніку.

Вперше за вечір вона звучить не впевнено.

— Піду спати в кабінет.

Там, де я завжди ховався від себе.

— Мені треба подумати, а твій голос мені в цьому не допомагає.

Я виходжу, не озираючись.

Бо якщо озирнуся — можу передумати. А я більше не хочу жити напівправдою.

Закриваю за собою двері й йду довгим коридором.

Килим глушить кроки, але не глушить думки.

Проходячи повз крило, де спить Марта та Ірина, я мимоволі сповільнюю крок.

Моє тіло реагує раніше за розум.

Зупиняюся біля їхніх дверей.

Долоня зависає в повітрі, але я не наважуюся торкнутися.

Тиша.

Тиша, наповнена присутністю.

Там, за цими дверима — моє справжнє життя, яке я ледь не проміняв на зручний бізнес-контракт під назвою «шлюб».

І від усвідомлення цього перехоплює подих.

Я йду в кабінет, наливаю собі ще віскі й сідаю за стіл.Алкоголь не рятує, але дає ілюзію контролю.

Я не спатиму цієї ночі. Бо сон — для тих, хто не боїться завтрашнього дня.

Бо завтра вранці прийдуть результати ДНК.

Цифри, які мали б усе вирішити.

І я знаю: що б там не було написано, я більше ніколи не буду тим Матвієм Руденком, який ліг у ліжко з Лідією десять хвилин тому.

Цей чоловік залишився там, у стерильній спальні.

Ранок обіцяє бути вирішальним.