Глава 18. Матвій

Коли двері за Мартою та Іриною зачиняються, у холі стає нестерпно тихо. Гості, відчуваючи мій стан, розходяться майже миттєво. Напівпорожня зала з розкиданим конфетті та перекинутими келихами виглядає як поле битви.

Музика ще десь глухо дограє, але звучить фальшиво, ніби знущається. Я дивлюся на зім’яті серветки, розлитий напій, сліди від дитячих черевичків на мармурі — і раптом розумію, що цей безлад чесніший за все, що відбувалося тут раніше. Бал був фальшивим. А це — справжнє.

— Матвію, це була остання крапля! — голос матері врізається в тишу. — Ти зганьбив наше прізвище! Завтра всі газети будуть пістріти заголовками про цей цирк. Ти захищаєш дитину жінки, яка знищила твою репутацію одинадцять років тому!

Вона говорить швидко, різко, як завжди, коли відчуває втрату контролю. Її пальці тремтять, хутро сповзає з плеча, але вона цього не помічає. Для неї все, що сталося, — не про Марту. Про статус. Про ім’я. Про страх втратити владу над моїм життям.

— Мамо, досить, — я кажу це так тихо, що вона на мить замовкає. — Марта — не «дитина тієї жінки». Вона — моя дочка. І якщо ти ще раз назвеш її цирком або помилкою, ти поїдеш назад у свою Канаду першим же рейсом.

Слова падають, мов крижини. Я не кричу — і від цього вони звучать ще жорсткіше. Я вперше не залишаю їй простору для маневру. Вперше не відступаю.

Елеонора хапає ротом повітря, але не встигає відповісти. Зі сходів спускається Лідія. Вона тримається за лоб, її обличчя бліде, а очі червоні від сліз чи гніву. Її трясе.

Її кроки надто голосні в цій тиші. Колись цей звук означав стабільність. Зараз — лише втому.

— Ти з нею танцював, — шепоче вона, зупиняючись переді мною. — Поки я лежала непритомна, ти пригрів у цьому домі зрадницю. Матвію, ми ж домовилися! Ми — сім'я. Ти не можеш так зі мною вчинити!

У її голосі не біль — претензія. Не страх втратити мене — страх втратити позицію. І це остаточно ставить усе на свої місця.

Я дивлюся на Лідію і відчуваю лише глухе роздратування, змішане з почуттям провини. Вона завжди була поруч. Її батько був найкращим другом мого тата, їхні капітали зрослися ще до того, як ми навчилися ходити. Нас сватали з дитинства. Коли одинадцять років тому Ірина встромила мені ніж у серце і втекла, Лідія була тією, хто подавав мені бинти. Вона чекала. Вона терпіла мій холод.

Вона ніколи не вимагала любові — лише статусу. І я дав їй це мовчазною згодою, бо так було зручно. Безпечно. Порожньо.

Я ніколи не любив її. Після Ірини я взагалі заборонив собі відчувати щось дорожче за фінансовий звіт. Але рік тому, після похорону батька, я подивився на свій порожній будинок і зрозумів: мені 35. Час створювати династію. Я обрав Лідію, бо яка різниця? Я до неї звик. Вона знала правила гри. Наше весілля влітку мало стати логічним завершенням угоди між двома корпораціями.

Я не планував щастя. Я планував стабільність.

— Лідо, йди спати, — сухо кидаю я. — Ми поговоримо вранці.

— Ні! — вона зривається на крик. — Ти поселив їх у гостьовому крилі! Ти виставив мене дурепою перед усіма!

Її голос дзвенить істерикою, але в мені нічого не відгукується. Жодної іскри. Лише бажання, щоб це припинилося.

— Я поселив там свою дитину, — відрізаю я. — А тепер — геть з моїх очей. Обидві.

Слова ріжуть повітря. Навіть мати завмирає, ніби не вірить, що я справді це сказав.

Коли вони нарешті йдуть, я залишаюся один посеред руїн свого ідеально спланованого життя. Все, що я будував одинадцять років — свій холодний спокій, свій затишний шлюб за розрахунком — розсипалося за один вечір.

І дивно — я не хочу це збирати назад.

Ірина тут. За декілька стін від мене. Жінка, яку я ненавиджу кожною клітиною свого тіла, бо колись кохав її більше за життя. Жінка, яка знову змушує моє заціпеніле серце битися так, ніби мені знову двадцять і світ не такий уже й поганий.

Я ловлю себе на думці, що не уявляю, як вона зараз. Чи спить. Чи плаче. Чи дивиться у стелю, як і я.

Я наливаю собі віскі й дивлюся на сходи. Одне її повернення перевернуло мій світ з ніг на голову. І найстрашніше те, що я не хочу повертати все, як було. Бо вперше за одинадцять років у цьому домі з’явилося щось справжнє. І я не знаю, як жити далі — але точно знаю, що назад дороги вже немає.

Я піднімаюся на другий поверх, відчуваючи кожним м'язом втому, яка не має нічого спільного з фізичним виснаженням.

Сходи знайомі до кожної подряпини, але сьогодні вони ніби довші. Кожен крок — як окреме рішення, як ще один цвях у кришку того життя, яке я так старанно вибудовував. У голові шумить, думки плутаються, а серце працює з дивною, нерівною наполегливістю — ніби боїться зупинитися, якщо я дам йому паузу.

Це важкість душі, яка за один вечір змушена була перетравити стільки правди й болю, скільки не знала за десятиліття.

Правда має огидну властивість — вона не питає, готовий ти чи ні. Вона просто падає на тебе всією вагою, ламаючи схеми, графіки й плани на майбутнє.