Глава 17. Ірина

Двері розкішної спальні зачиняються, відрізаючи нас від криків Елеонори та важкого, прискіпливого погляду Матвія. Я прислоняюся спиною до холодного дерева і нарешті роблю вдих. Повітря тут наскрізь просякнуте багатством — запахом дорогого дерева, лавандового освіжувача та… Матвія. Цей дім — пастка, оббита оксамитом.

Тиша не заспокоює — вона тисне. Стіни надто рівні, надто чисті, наче в них ніколи не було сліз, сварок, безсонних ночей. Тут не живуть — тут демонструють життя. І я відчуваю себе чужою, мов пляма на ідеальному полотні.

Марта тягне мене за руку до величезного ліжка з балдахіном. Вона виглядає такою маленькою у цій неосяжній кімнаті, але я бачу, як вона тут освоїлася.

Вона знає, де що лежить. Вона вже торкалася цих подушок, цих штор, цього чужого комфорту. І від цієї думки в мене щось неприємно стискається всередині.

— Мамо, пробач мені, — шепоче вона, сідаючи на край матраца. — Я не мала втікати отак. Просто… мені так сильно хотілося побачити його. Хоча б раз. Подивитися, чи справді ми схожі.

Я сідаю поруч і пригортаю її до себе. Її волосся все ще пахне моїм шампунем, і це єдине, що здається мені зараз реальним.

Я вдихаю цей запах, ніби намагаюся закарбувати його назавжди — як оберіг. Бо все інше тут намагається переконати мене, що я — зайва. Що я — тимчасова.

— Я так боялася за тебе, Марто. Ти не уявляєш, що я пережила.

— Я знаю. Але він хороший, ма. Правда, — вона піднімає на мене свої великі карі очі, в яких зараз стільки татової впертості. — Він не такий, як та бабуся чи та зла тітка Ліда. Коли Ліда сварилася на мене через ялинку, тато став на мій бік. Він сказав, що це всього лише дерево. А вона його наречена… Як можна обрати таку? Тим паче, коли є ти…

Від слова «наречена» серце штрикає голкою. Одинадцять років я намагалася переконати себе, що він давно живе іншим життям, що в нього є жінки, плани, майбутнє без мене. Але почути це від власної доньки — зовсім інше. Я згадую, як він тримав мене за талію під час танцю. Як його тіло пам'ятало мій ритм. Як він дихав мені у скроню.

Ці спогади приходять не питаючи дозволу. Вони болючі й небезпечні. Бо разом із ними повертається не тільки біль — повертається надія. Та сама, яку я ховала так глибоко, що була певна: вона померла.

Боже, як це боляче. Бачити його успішним, владним і знати, що між нами тепер не просто прірва, а ціла соціальна безодня.

— Вона лиха, — продовжує Марта, притискаючись до мого плеча. — Вона хотіла, щоб я була «племінницею». Казала, що я зіпсую їм свято. Але тато назвав мене дочкою перед усіма. Це він запропонував, щоб я взяла мікрофон і сказала кілька слів від душі. Він мене не соромиться. Мамо, ти бачила їхні обличчя?

Я бачила. Я бачила крах світу Лідії та лють Елеонори. І я бачила Матвія — розгубленого мільярдера, чию броню щойно пробила маленька дівчинка.

Я бачила, як у нього тремтіли пальці. Як він не знав, що робити зі словом «дочка», яке раптом стало публічним і незворотним.

— Тобі тут подобається? — питаю я тихо, боячись почути відповідь.

Я боюся навіть дихати, поки чекаю.

— Мені подобається тато, — чесно каже вона. — Але я не хочу бути тут без тебе. Якщо він не забере свої слова назад… якщо він не вибачиться перед тобою, ми поїдемо вранці. Обіцяю.

Я гладжу її по голові, а в самій душі здіймається буря. Матвій не вибачиться. Він не з тих, хто визнає помилки. Він думає, що я зрадниця. Він вірить у ту брехню, яку йому підсунули багато років тому.

Я знаю його. Занадто добре. І саме тому мені страшно — бо я також знаю, як сильно він уміє триматися за те, що вважає своїм.

Я дивлюся у вікно на завірюху. Ми тут лише на одну ніч. Тільки щоб Марта відпочила. А завтра я заберу її, і ми зникнемо. Бо якщо я залишуся тут ще на день, що як він вигадає, як забрати в мене Марту? Я маю що втрачати і маю причини боятися.

Але Марта спить. А я лежу в цій занадто м'якій постелі й слухаю тишу величезного будинку, знаючи, що десь через кілька стін Матвій теж не спить. І це відчуття його присутності обпікає сильніше, ніж будь-яка образа.