Глава 16. Матвій

Я дивлюся на Марту і відчуваю, як у мене всередині все перевертається. Вона стоїть переді мною — маленька, відважна, зі стиснутими кулачками. Моя кров. Моя копія. І вона готова відмовитися від усього цього блиску заради жінки, яку я щойно намагався розтоптати. Я розумію: якщо я зараз зроблю ще один неправильний крок, я втрачу її назавжди. І це лякає мене більше, ніж втрата всього мого капіталу.

Це відчуття нове й незнайоме. Я звик рахувати ризики, втрати, вигоди. Я знав, як втрачати гроші, партнерів, репутацію — холодно, розраховано. Але зараз ідеться не про бізнес. Це щось живе, крихке, що дивиться на мене з широко розплющеними очима і не боїться. І саме тому я боюся.

— Марто, я… — починаю я, намагаючись знайти слова, яких ніколи не говорив.

Слова застрягають у горлі. Вибачення? Прохання? Я не знаю, як це робиться. У моєму світі або наказують, або купують. А тут нічого не працює.

Але двері кабінету з гуркотом розчиняються. В кімнату влітає моя мати, наче розлючений ураган у дорогому хутрі.

Її поява миттєво руйнує крихкий баланс. Повітря стає важким, як перед вибухом. Я ще не встигаю нічого сказати, лише машинально підіймаю руку, але це марно.

— Що тут відбувається?! — верещить Елеонора, ігноруючи мій застережний жест. — Матвію, ти зовсім з глузду з'їхав? Про що ти розмовляєш із цією підстилкою? Ти бачив, що коїться в залі? Твоя наречена в істериці, гості пліткують! Вишвирни цю жінку геть! Ірина завжди була брудом на нашому взутті, вона прийшла лише за грошима! Ти що, не бачиш, що вона навчила дівчинку акторству?

Її слова ріжуть, як леза. Я бачу, як Ірина здригається, але не відступає. Вона тримається. Завжди трималася. І раптом до мене доходить страшна думка: я дозволяв цьому голосу керувати своїм життям роками. Я дозволяв так говорити про жінку, яку колись кохав. І ось наслідок стоїть переді мною — у синій сукні, зі стиснутими кулаками.

Ірина блідне, її пальці впиваються в плече Марти. Я бачу, як вона збирається з силами, щоб відповісти, але Марта знову випереджає всіх.

— Ви не маєте права так говорити! — дівчинка робить крок назустріч моїй матері, дивлячись на неї знизу вгору з такою холодною зневагою, що Елеонора на мить замовкає від подиву. — Мама вчила мене всьому, крім того, як бути такою злою, як ви. Ви кричите на маму, а отже, ви не поважаєте і мене.

Мене ніби б’ють під дих. Я дивлюся на Марту і бачу в ній не дитину — я бачу характер. Прямий. Непохитний. Такий, який не зламати ні грошима, ні страхом. І я розумію, що це не моє виховання. Це Іринине.

— Ти… ти як смієш, мала дрянь! — задихається мати. — Матвію, ти чуєш це? Це виховання Ірини!

Я відкриваю рот, але не встигаю.

— Ходімо, мамо, — Марта розвертається до Ірини, навіть не глянувши більше на бабусю. — Нам тут не місце. Тут забагато ненависті.

Ці слова звучать спокійно. Доросло. Як вирок.

— Так, нехай йдуть! — кричить Елеонора вслід. — Провалюйте у свої нетрі! Геть з нашого дому!

Щось у мені ламається остаточно.

— Мамо, замовкни! — мій крик нарешті прориває тишу, змушуючи Елеонору здригнутися. — Більше ні слова!

Я сам дивуюся власному голосу. Він гучний, жорсткий, остаточний. Так я говорю лише тоді, коли рішення прийняте і не підлягає обговоренню.

Ірина підхоплює Марту за руку, і вони швидко виходять з кабінету. Я бачу їхні спини — прямі, горді. Вони йдуть геть від мого багатства, від моєї родини, від мене.

І вперше в житті я розумію, що все це — не гарантія того, що хтось залишиться.

Я кидаюся за ними.

Наздоганяю їх уже в коридорі, біля сходів. Гості в залі знизу замовкають, дивлячись на нас, але мені вже все одно.

Мені байдуже до поглядів, до пліток, до скандалу, який завтра розірве пресу. У голові лише одна думка: якщо вони зараз підуть — другого шансу не буде.

— Ірино! Марто! Стоп! — я перегороджую їм шлях. — Будь ласка.

Це слово дається мені важче за будь-який контракт.

Ірина дивиться на мене з болем і втомою.

— Чого ти ще хочеш, Матвію? Щоб твоя мати вилила на нас ще відро бруду? Ми їдемо.

Я бачу темні кола під її очима, напружені плечі. Вона тримається на чистій волі. І я розумію, що винен у цій втомі більше, ніж хочу визнавати.

— Залишіться, — я кажу це тихо, майже благально, і сам не впізнаю власного голосу. — Тільки на одну ніч. Вже пізно, на вулиці завірюха. Марта втомилася. Нехай усі заспокояться. Ми… ми просто поговоримо завтра. Без Лідії, без моєї матері. Тільки ми.

Я вперше в житті не пропоную грошей. Я прошу часу. Я дивлюся на Марту. Її очі застигли, вона чекає рішення матері.

І від цього залежить усе.

— Ірино, я даю слово: ніхто більше не образить вас у цьому домі. Я просто хочу, щоб ми хоча б спробували зрозуміти одне одного. Хоча б заради неї.

Я не знаю, чи вірить вона мені. Я б і сам собі не повірив.

Я бачу, як Ірина вагається. Вона дивиться на втомлену доньку, потім на сніг за вікном, і нарешті знову на мене. В її погляді — тисяча запитань і одинадцять років недовіри.

Ці одинадцять років стоять між нами, як крижана стіна.

— Мамо, будь ласка… Я втомилася, — шепоче Марта. І Ірина здається.

— Тільки одна ніч, Матвію, — каже вона нарешті. — І якщо завтра вранці твоя мати чи Лідія хоча б подивляться в наш бік — ми зникнемо так, що ти не знайдеш нас ні за які мільйони.

Я повільно киваю. І вперше за довгий час розумію: це не умова. Це мій єдиний шанс.