Глава 15. Ірина

Долоня Марти в моїй руці — це єдине, що дає мені сили не впасти прямо тут, на очах у всієї цієї розфуфиреної публіки. Я відчуваю кожен її пальчик, кожне тремтіння. Все інше — маски, шепіт гостей, непритомна Лідія, розлючена Елеонора — перетворилося на розмитий фон. Моя донечка поруч. Вона не відвернулася. Вона не стала частиною цього золотого світу назавжди. І я клянуся собі: більше жодна сила на землі не змусить мене відпустити її руку.

У повітрі ще висить запах дорогих парфумів і паніки. Хтось шепоче моє ім’я — чи, може, не моє, а те, ким я тут була хвилину тому. Офіціантка. Привид. Помилка в ідеальній картинці їхнього вечора. Я ловлю на собі погляди — гострі, засудливі, перелякані. Вони дивляться на нас, ніби ми з Мартою — загроза, яку потрібно негайно усунути. Але я більше не озираюся. Я дивлюся тільки вперед. На її потилицю. На темне волосся, яке я заплітала щоранку, коли вона була зовсім маленькою. Це реальність. Все інше — декорації.

Ми йдемо за Матвієм до його кабінету. Кожен крок моїх дешевих чобіт по дорогому паркету звучить як виклик. Він відчиняє двері, впускаючи нас всередину, і грюкає ними так, що шибки дрижать.

Кабінет величезний і холодний. Темне дерево, шкіра, скло. Тут немає нічого зайвого — лише влада й контроль. Я мимоволі притискаю Марту до себе, ніби ці стіни можуть її поглинути. За зачиненими дверима залишається музика, сміх, життя, в якому для нас не передбачено місця. Тут — тиша, густа й важка, як перед грозою.

— Нам насправді нема про що тут говорити, Матвію, — кажу я, намагаючись, щоб мій голос не тремтів. — Краще б ти повертався до своїх гостей. А ще краще — пішов би відливати ту свою мадам, бо їй, схоже, зовсім зле стало. Негоже нареченій валятися на підлозі, поки ти тут розборки влаштовуєш.

Я говорю швидко, різко, хапаючись за іронію, як за щит. Якщо зупинюся — розсиплюся. Якщо дозволю собі бодай секунду слабкості — він це відчує. А я не маю права бути слабкою. Не зараз. Не перед ним.

Матвій різко розвертається. Його обличчя — маска стриманої люті.

— Я сам розберуся, що мені робити, і без твоїх порад, Ірино! — кидає він зневажливо. — На що ти розраховувала, коли взагалі перлася сюди? Невже ти справді настільки наївна, що сподівалася викрасти дитину в мене з-під носа? В моєму власному домі?

Його слова б’ють точно в ціль. Про дім. Про те, ким він вважає мене — випадковою жінкою з минулого, яка не знає свого місця. Я відчуваю, як Марта напружується поруч, і це повертає мені рівновагу. Я не одна. Я більше ніколи не одна.

— Я прийшла за своєю дочкою! — вигукую я, сильніше стискаючи руку Марти. — Бо ти зачинив її тут, як трофей!

Моє серце гупає так голосно, що, здається, він має це чути. В голові спалахують образи: її перша температура, перший шкільний ранець, нічні кошмари, коли вона кликала мене уві сні. Я була поруч завжди. А він зараз робить з себе татка року.

— Як трофей? — він робить крок до мене, дивлячись на мене згори вниз із такою огидою, що мені хочеться заплющити очі. — Я дав їй те, чого ти ніколи не даси. Безпеку. Майбутнє. А ти що? Продовжуєш свою гру в ображену жертву? Ти забрала в мене одинадцять років життя доньки, а тепер смієш приходити сюди і вчити мене моралі? 

Він нависає, заповнює собою простір, і на мить мені здається, що я знову та сама Іра з минулого — молодша, налякана, закохана і розчавлена його впевненістю у власній правоті. Але я більше не вона. Я мати. І цього він не врахував.

Його голос стає дедалі гучнішим, він нависає над нами, і я бачу, як у його очах палає та сама темрява, яка колись нас розлучила.

І тут Марта робить те, чого не очікував ніхто.

Я навіть не встигаю її зупинити. Лише відчуваю, як її рука вислизає з моєї — і серце обривається.

Вона різко стрибає зі стільця, на який встигла сісти, і стає прямо між нами. Маленька, тендітна дівчинка в синій сукні закриває мене собою від мільярдера, якого боїться вся країна.

Я хочу закричати. Хочу схопити її, відтягнути назад. Але ноги ніби вростають у підлогу. Я бачу її спину — пряму, напружену — і розумію, що цей крок вона зробила свідомо.

— Досить! — її голос звучить не по-дитячому суворо. — Не смій так розмовляти з моєю мамою! Нікому не можна кричати на неї! Навіть тобі!

Матвій завмирає. Я бачу, як у нього на шиї пульсує жила, але він не робить більше жодного кроку. Він дивиться на Марту, і в його погляді — справжній шок. Вона стоїть, виставивши підборіддя, і я бачу в її позі його самого. Його гордість, його незламність.

Мене накриває хвиля такого сильного почуття, що перехоплює подих. Страх, любов, гордість — усе змішується в одне. Вона моя. У кожному русі. У кожному слові.

— Марто... — Матвій раптом змінюється в обличчі. Лють зникає, поступаючись місцем якійсь розгубленій ніжності. Він присідає, щоб бути на одному рівні з нею. — Послухай... тобі ж добре тут зі мною. Ти бачила ялинку, свою кімнату... Ми з тобою схожі. Я хочу дати тобі весь світ.

Я затамовую подих. Ось воно. Його головний аргумент. Світ. Гроші. Можливості. Я знаю, наскільки це може звучати спокусливо. Навіть для дорослих.

Марта дивиться йому прямо в очі, не відводячи погляду.

— Я приїхала сюди, щоб просто познайомитися з тобою. Щоб дізнатися, хто мій тато. Мені сподобався будинок, і ялинка класна. Але маму мені ніхто не замінить. Ніколи.

Її слова падають чітко, без вагань. І я відчуваю, як у грудях щось остаточно стає на місце. Я все зробила правильно. Навіть якщо світ скаже інакше.

Вона робить паузу і додає так твердо, що мені стає страшно і гордо водночас:

— Якщо ти не поважаєш мою маму, то мені не потрібні твої іграшки. Я піду з нею. Ми прямо зараз поїдемо додому, і ти нас більше не побачиш. Вибирай.

У кабінеті стає так тихо, що чути, як сніг б’ється у вікно. Матвій дивиться на доньку, потім повільно переводить погляд на мене. Вперше за весь цей час у його очах немає зневаги. Там — лише розгубленість людини, яка щойно зрозуміла: мільйони не мають влади над цією маленькою дівчинкою.