Глава 14. Матвій

Маєток нагадує розтривожений вулик, але я почуваюся павуком у центрі цієї величезної мережі.

Звуки гостей, сміх, постукування келихів і шелест дорогих тканин розлітаються по всіх залах, як мухи влітку. Але мої очі бачать лише одне: я відчуваю, як у повітрі з’являється тонка напруга, яка передвіщає її появу. Я знаю, що вона прийде. Ірина надто передбачувана у своєму відчаї, кожен її рух видає плани.

— Начальнику охорони, — я звертаюся до рації, поправляючи манжети смокінга.

Мій голос спокійний, але в ньому ховається лід і холодна рішучість. Я відчуваю, як очі охоронців під масками уважно вловлюють кожен нюанс моїх слів.

— Усіх жінок, що прийшли без офіційних запрошень, але пройшли фейс-контроль, тримати під наглядом. Особливо тих, хто намагається триматися ближче до дитячої зони або кухні. Не чіпати. Просто доповідайте про переміщення.

Радіостанції тихо дзижчать, а я відчуваю, як влада цього простору стискає мене й одночасно дає силу.

Сьогодні Марта виглядає як маленька королева.

Її сукня кольору нічного неба переливається у світлі свічок, легкий шифон рухається навколо, неначе обіймає її. Волосся розпущене, трохи хвилясте, і навіть у простій зачісці виглядає велично. Декоратори майстерно підібрали аксесуари: маленькі діаманти на волосині і тонкі сині стрічки, які підкреслюють її очі. Лідія до цього не торкнулася.

Я хочу, щоб Ірина побачила, що вона програла.

Щоб вона відчула це кожною клітиною. Я хочу, щоб її серце розірвалося на шматки, коли вона усвідомить: дитина обрала інший світ, інше життя. Це буде її вибір. Вибір дитини, який розіб’є Ірину вщент.

Бал відкривається.

Музика наповнює хол, струни оркестру сплітаються з ритмом ударних, відбиваючись ехо по мармурових стінах. Сотні масок миготять перед очима: пір’я, золото, оксамит. Кожен гість стає частиною цієї величезної театральної сцени, рухи їхніх тіл гармонійні, але холодні.

Лідія кружляє десь поруч, намагаючись привернути мою увагу, але я дивлюся лише на вхід.

Я відчуваю, як вона намагається відволікти мене своєю грайливою появою, але мої очі схопили ідентичність гості, яку я чекала.

Раптом оголошують «Танець Таємниць».

Світло приглушують, залишаючи лише мерехтіння свічок та сині прожектори. Вони кидають тіні на маски, підкреслюючи рухи тіл. Кожен крок здається наче у повільній кінематографічній сцені.

Усі мають змінити партнерів.

Я відчуваю натовп, що рухається навколо, відчуваю тепло їхніх тіл, запахи парфумів і шампанського, що змішуються у важкий аромат свята.

І раптом... запах.

Тонкий, ледь помітний аромат жасмину та дощу.

Той самий, що переслідував мене одинадцять років. Моє тіло реагує швидше за мозок. Серце стукає так голосно, що я боюся, що воно видасть мене.

Я простягаю руку і перехоплюю тонку жіночу фігуру в простій сріблястій масці та темній сукні.

Її рухи невпевнені, пальці тремтять, і я відчуваю, як її серце б’ється у такт моєму подиху.

Вона здригається.

Я кладу руку їй на талію, іншою міцно стискаю її пальці. Вона намагається відсахнутися, але я притягую її ближче. Ми починаємо рухатися в ритмі танцю. Наші тіла синхронізуються, і я відчуваю її подих на своїй шиї. Кожен рух — це як мовчазне змагання сили і страху.

— Ви помилилися партнеркою, пане Руденко, — шепоче вона, намагаючись змінити голос.

Він тремтить, намагаючись приховати емоції, але я відчуваю щось більш людське, ніж страх: це бажання.

— Я ніколи не помиляюся, — мій голос звучить як низький рик.

Ми танцюємо так близько, що я відчуваю шалене биття її серця.

Це несподіванка для нас обох. Я планував спостерігати за нею з балкона, як за жертвою, а тепер тримаю її, і весь мій гнів випаровується, поступаючись місцем жадібному бажанню ніколи не відпускати.

— Навіщо ти прийшла, Іро? — питаю я їй прямо у вухо. — Думала, я не впізнаю твої рухи, якщо не бачитиму обличчя?

Вона стискає пальці, намагаючись відштовхнути, але мій погляд пронизує наскрізь.

— Я прийшла за своєю дочкою, — вона нарешті перестає грати, і в її голосі чути сльози. — Відпусти мене, Матвію. Ти вже все в мене забрав.

— Я ще нічого не брав, — я розвертаю її в танці, виводячи до центру зали, прямо під головну люстру, де зараз має початися головна частина мого плану. — Дивись туди.

Музика стихає. На невеликий подіум виходить Марта.

Вона бере мікрофон, її маленькі руки тремтять, але голос звучить впевнено і гучно.

У залі стає тихо.

— Я хочу сказати дякую, — каже Марта. — Це найкращий Новий рік у моєму житті. Тату, дякую, що знайшов мене. Я завжди мріяла бути тут.

Я відчуваю, як Ірина під моїми руками стає кам'яною. Її обличчя бліде, губи стискаються, очі широко відкриті, дихання переривається. Вона бачить свою доньку, яка щойно привселюдно визнала мене батьком і обрала цей блискучий світ.

Це була моя пастка. Моя перемога.

— Ти чула? — шепочу я Ірині, не знімаючи маски. — Вона сама зробила вибір. Тепер ти підеш звідси одна.

Музика ще грає, але я вже не чую її. У моїх руках тремтить Ірина, і цей танець — єдине, що тримає мене в реальності. Навіть не одразу розумію, що промову Марти чули не лише ми.

Зала завмирає. Десятки масок повертаються в наш бік. Шепіт проноситься натовпом, як пожежа: «Тату?», «У Руденка є донька?», «Хто ця дитина?».

— Це неправда! — раптом верещить Лідія, вибігаючи на центр зали. Її нова сукня виглядає бездоганно, але обличчя перекошене від люті. — Не слухайте її! Це… це просто племінниця! Вони близькі і часом вона називає Матвія батьком! Такий сімейний жарт. Матвію, скажи їм!

Я збираюся відкрити рот, але в цей момент важкі дубові двері холу розчиняються. На порозі стоїть моя мати, Елеонора Руденко. Вона в дорогому хутрі, з крижаним поглядом, прямо з літака.

— Що тут відбувається? — її голос звучить як удар батога. — Матвію, я чекаю пояснень. Що це за дівчинка і чому вона називає тебе батьком на очах у всієї еліти міста?