Глава 13. Ірина

Холодний грудневий вітер б’є в обличчя, але я його майже не відчуваю.

Його різкий подих змушує шапку тісніше притискатися до голови, а холодні пальці пальців буквально хапаються за коробки, наче тримаю в них власне життя. Але адреналін розливається по тілу, нагріваючи серце і руки, роблячи мене пильнішою. Кожен звук, кожен шелест одягу, кожне скрипіння снігу під ногами здаються надто гучними.

В моїх жилах замість крові — чистий адреналін.

Він пульсує в мені, зминаючи страх і втому, змушуючи рухатися швидко, як мисливця вночі. Кожен крок — це виклик самому собі: не відволікатися, не озирнутися, не видати себе.

Я стою біля службового входу до маєтку Руденка, притиснувшись до холодної цегляної стіни.

Текстура цегли шорстка й холодна, але відчувається як єдине, що може тримати мене на місці. Я чую, як вітер задуває в щілини дверей і піднімає запах мокрого дерева й металу.

У мене є рівно десять хвилин, поки фургон кейтерингу розвантажує останню партію шампанського та закусок.

Кожна секунда тікає, і я рахую їх як кроки до вироку. Серце стискається від нетерпіння, а руки вже відчувають втому від ваги коробок.

На мені безформна куртка, тепла шапка, насунута на очі, і великі коробки в руках.

Я відчуваю себе невидимою серед метушні персоналу. Куртка стискає моє тіло, шапка ховає риси обличчя, а коробки служать щитом і одночасно маскують мій голос.

Я виглядаю як звичайний персонал, на який ніхто не звертає уваги.

Люди проходять повз мене, не помічаючи, як мої очі блимають, оцінюючи ситуацію, а мозок перераховує шляхи до Марти.

— Гей, ти! Допоможи з морепродуктами! — кричить якийсь чоловік у білому фартуху.

Його голос здається гучнішим за власний пульс. Я киваю, ніби щойно почула простий наказ, і рухаюся так, щоб він не помітив напруги в моїх плечах. Я мовчки киваю, підхоплюю ящик і проходжу повз охоронця.

Його постава сувора, як скеля, і я відчуваю, як серце б’ється так гучно, що боюся, ніби воно видасть мене.

Серце так гупає в ребра, що мені здається, його чути на весь двір.

Я намагаюся синхронізувати дихання з кроками, але кожен удар серця відлунює, наче барабан на тлі музики, що ще не грає.

«Тільки не дивись їм у вічі. Тільки не зупиняйся», — шепочу я собі.

Слова відлунюють у голові, ритмічно, як мантра, що допомагає триматися. Я боюся, що один неправильний рух — і план зруйнується.

Минаю гамірну кухню, де пахне розмарином та дорогими сирами.

Запахи тут сильні й майже фізично тиснуть на мене. Вони змішуються з ароматами духовки, свіжого тіста і вина, створюючи відчуття розкоші, чужої для мене, але такої небезпечної.

У коридорі для персоналу я знаходжу невелику комірчину з господарським інвентарем.

Двері скриплять, і я прислухаюся, чи хтось за мною. В кімнаті темно й затишно, майже як у моїй схованці в дитинстві.

Замикаюся. У мене в рюкзаку — мій єдиний шанс.

Я відчуваю холодок адреналіну, що пробігає по спині, і розумію: це остання хвилина, щоб перетворитися на когось іншого, невпізнанного для всіх.

Я швидко скидаю брудну куртку.

Тканина стукає по шкірі, але тепер я легша, наче зняла тягар невидимості.

Під нею — темно-срібляста сукня, яку я купила в комісійному магазині. Вона струмує по тілу, відчувається холодна й гладка на дотик, але в напівтемряві маскараду виглядатиме дорого. Вона проста, але в напівтемряві маскараду виглядатиме дорого.

Кожен шов, кожна складка — моє перевтілення. Моя нова броня.

Я розпускаю волосся, пальцями розчісую пасма.

Вони м’яко падають на плечі, створюючи контраст із маскою, що скоро закриє обличчя.

Одягаю маску, розшиту чорним бісером. Її тінь грає на щоках і очах, роблячи мене невидимою і водночас страшенно помітною для тих, хто знає мене.

Вона закриває половину мого обличчя, залишаючи лише очі та губи, які тремтять від напруги. Я відчуваю, як страх і рішучість змішуються в моїх венах, роблячи погляд гострим, але рішучим.

Я виходжу з комірчини вже не як прибиральниця, а як гостя. Головне — тримати спину рівно.

Кожен крок — як по канату, і я відчуваю, як ноги шукають опору на холодній плитці підлоги.

Коли я переступаю поріг головної зали, у мене перехоплює подих.

Світло переливається від кришталю, золота, дзеркал і ялинкових куль. Я вловлюю запах ігристого вина, квітів і дорогої парфумерії, що змішується з енергією багатих гостей.

Тут усе сяє. Золото, кришталь, сотні вогнів на велетенській ялинці.

Люди в масках рухаються ритмічно, сміх і музика переплітаються, створюючи ефект чарівного хаосу.

Люди в розкішних масках кружляють під музику, сміються, п’ють ігристе. Їхні маски — від класичних до фантастичних — ховають емоції, але очі видають кожен жест, кожен погляд, кожен намір. Це світ Матвія. Світ, де все купується і все продається.

Я відчуваю себе маленькою і водночас гострою, як голка серед шовку. Я обережно просуваюся вздовж стіни, шукаючи очима Марту.

Моя спина тримається рівно, але серце б’ється, наче прагне вирватися з грудей. Де вона? Моя маленька дівчинка посеред цього штучного раю...

Я ловлю кожен рух, кожен звук, намагаючись передбачити, де вона може з’явитися наступною миттю.

Раптом я бачу її. Її усмішка світиться, як лампочка в темряві, і вона здається справжньою серед цього театру. Вона стоїть на невеликому підвищенні біля ялинки. Її руки грайливо рухаються, вона сміється, а очі блищать від радості.

На ній синя сукня, і вона виглядає такою... щасливою. Її обличчя розкриває чисту дитячу радість, яку я знаю, але не можу дати.

Вона усміхається, щось розповідає чоловіку в дорогому смокінгу, який стоїть поруч. Матвій. Його постава велична, погляд суворий і водночас лагідний до неї, і я розумію: він вже став її світом.

Він тримає руку на її плечі, і в цьому жесті стільки власницького захисту, що мені стає страшно. Він наче огороджує її від усього світу, і я бачу це, не промовляючи ні слова.