Глава 12. Матвій

Сьогодні я почуваюся як на електричному стільці.

Весь будинок здається натягнутим, як струна, і я наче чую кожен подих у повітрі. Луна кроків, шелест суконь, дзвін келихів — усе це створює напруження, що б’є по нервам. Моя серцевина тріпоче, ніби я сама готуюся до бою, де не можна відступати.

Вечірка вже через годину, а я не можу перестати думати про Ірину.

Я згадую її погляд зранку, слова, які вона кинула між жартами й брехнею. Кожна деталь її поведінки застрягає в голові, як цвяхи, і штовхає мене діяти обережніше.

Результати ДНК мають бути завтра, але кожен мій атом уже знає відповідь.

Моє серце б’ється швидко, наче від тренування, але це не радість — це очікування. Я відчуваю себе водночас натягнутою і розпущеною, готовою до вибуху або до сліз.

Я виходжу в хол і бачу Лідію.

Вона стоїть там, ніби статуя. Її плечі зафіксовані, руки майже не рухаються, і здається, що навіть повітря боїться торкнутися її зачіски. Я помічаю деталі: блестючий лак, надто гладкий шлейф волосся, і кожен рух видає напруження, яке вона намагається приховати.

Вона виглядає... дивно.

Так дивно, що мені навіть стає трохи смішно. Я бачу, як вона намагається бути ідеальною, але її тіло не слухається. Її руки трясуться, плечі — підкручені, а очі — трохи здивовані.

Її зачіска — ідеально застиглий шолом, вона навіть головою повернути не може.

Цей «шолом» немов броня, але вона виглядає в ньому вразливою, і в мені пробуджується щось схоже на співчуття.

— Матвію, коханий, як я виглядаю? — вона намагається посміхнутися, але через шар лаку її обличчя ледь рухається.

Я бачу, як її губи ледве рухаються, намагаючись вимовити слова. Виглядає так, ніби вона заздалегідь зазнала репетиції кожної емоції.

— Ефектно, — коротко відповідаю я, помічаючи, що при кожному її кроці з-під довгих ніг розлітається якась біла хмара пилу.

Вона дивиться на мене очима, повними очікування. І я розумію, що її план — виглядати бездоганно. А я — той, хто це зруйнує.

— Що це за феєрверки з твоїх туфель?

Я бачу, як вона намагається приховати збентеження, але кожен крок видає її хиткість.

— Ой, це, мабуть, блискітки від декорацій, — вона махає рукою, ледь не втрачаючи рівновагу. — Головне — моя сукня! Дивись, який шлейф!

Вона вертиться, ніби демонструє експонат у музеї, а не себе. Шовк блищить під світлом люстр, але я вже бачу справжній шедевр — невелику блакитну «помилку», що сяє на білому фоні.

Вона розвертається, щоб продемонструвати мені спину, і я завмираю.

Напис «ГРИМЗА» яскраво-синього кольору, а навколо нього танцюючі кострубаті чоловічки виглядають як справжні бісики, що весело насміхаються.

Я бачу, як Лідія спочатку не помічає цього, але світло падає так, що сині плями буквально кричать.

Я ледь стримую сміх. Моє серце б’ється в ритмі маленького свята всередині мене. Мій погляд переміщується на сходи, де стоїть Марта в своїй рожевій сукні.

Вона виглядає як маленька принцеса, але її очі блищать хитрістю. Вони повні життя, і я бачу в них віддзеркалення себе — ще маленької, але вже обачливої.

Вона дивиться на мене з абсолютно невинним виразом обличчя, але в її очах танцюють такі знайомі бісики.

— Марто, — кличу я її.

Я відчуваю тепло в грудях. Вперше за вечір хтось тут — справжній, не лялька.

— Так, тату? — вона спускається до нас.

Її кроки м’які, але впевнені. Вона знає, що сьогодні — її день.

— Ти не знаєш, хто допомагав тітці Ліді з дизайном сукні?

Я бачу, як вона задумується, піднімає брову, і усмішка виграє на її обличчі.

Марта схиляє голову набік:

— Ой, я бачила, як повз неї пробігав якийсь... ельф. Мабуть, він хотів додати трохи свята.

Вона сміється, але так, щоб Ліда не почула. І це ще сильніше розслабляє мене.

Лідія нарешті помічає мій погляд і намагається зазирнути собі за спину. Її рухи різкі, але безладні — вона вже втратила контроль.

Коли вона бачить синю пляму, її вереск розтинає тишу маєтку.

Повітря ніби стискається від її крику, а пил від конфетті кружляє навколо, ніби танцює перемогу.

— Що це?! Що це таке?! Матвію! Це вона! Це це маленьке чудовисько зіпсувало мою сукню за десять тисяч доларів!

Вона кидається до Марти, заносячи руку для ляпаса, але я в одну мить опиняюся поруч і перехоплюю її зап’ястя.

Мій голос стає крижаним.

— Тільки спробуй, Лідо.

Я бачу, як вона здригається, і навіть лак на волоссі починає тріскатися.

— Вона знищила мою сукню! — кричить Лідія, і від її крику лак на волоссі починає тріскатися дрібними пластівцями. — Вона — невихована дикунка! Ти маєш відправити її назад до її нікчемної матері прямо зараз!

Її обличчя червоніє, а очі завмирають від шоку.

— Досить, — я відштовхую її руку. — Іди перевдягайся. У тебе є інша сукня.

Вона хитро ступає назад, намагаючись не впасти, але конфетті вже всюди.

— А щодо Марти... вона лише дитина. Можливо, це нагадування про те, що не варто бути «гримзою» з тими, хто менший за тебе.

Я бачу, як вона трохи розслабляється, усвідомивши, що сьогодні нічого не вийде.

Лідія в істериці тікає нагору, послизаючись на власному конфетті.

Її крики ще відлунюють у коридорах. Я повертаюся до Марти. Вона стоїть, опустивши очі, ніби чекає на покарання. Я відчуваю, як мені хочеться обійняти її, але стримуюсь. Було б правильно її покарати чи хоч насварити, але цей вчинок настільки схожий на те, що зробив би я сам на її місці, що не можу не пишатися. Це наша маленька перемога.

Я підходжу ближче, нахиляюся до її вуха і пошепки кажу:

— Шрифт міг би бути трохи витонченішим. Але за зміст — тверда п’ятірка.

Її очі світяться, і ми обидвоє тихо сміємося.

Моє серце наповнюється теплом, і я відчуваю: вперше за довгі роки я бачу тут когось справжнього. Хтось мій.

— А тепер іди, перевдягнися в ту синю сукню, яку я наказав купити таємно від Лідії.