Глава 10. Матвій

Ранок починається не з кави, а з чергового іспиту на батьківство. Марта чекає мене біля кухонного острова, бовтаючи ногами в повітрі.

Вона зосереджено розглядає мене, ніби вивчає. Так дивляться дорослі, коли хочуть упевнитися, що перед ними не брехун. У її погляді немає дитячої наївності — лише терпіння і впертість.

— Тату, я хочу побачитися з мамою, — каже вона прямо, без жодних вступів.

Мене наче струмом б’є. Образ Ірини, її вчорашня брехня про «батька з відрядження» все ще стоїть перед очима, викликаючи глуху лють.

Разом із люттю приходить і щось інше — страх. Не за себе. За те, що я вже прив’язався. За те, що не знаю, як правильно. За те, що можу програти, навіть не почавши.

— Марто, ми ж домовлялися. Нам треба дочекатися результатів тесту.

— Це тобі треба дочекатися, — відрізає вона, примружившись. — А я і так знаю. Я просто хочу побачити маму. Вона там зовсім одна в цьому великому місті.

Її слова б’ють точно в ціль. Не звинуваченням — фактом. Вона не просить дозволу. Вона констатує реальність, у якій її мати — самотня, а я — причина цієї самотності.

Я зітхаю, відчуваючи, як стіни власного будинку тиснуть на мене.

Цей дім будувався для статусу, для вечірок, для людей у дорогих костюмах. Не для розмов на кухні з одинадцятирічною дівчинкою, яка дивиться на мене так, ніби я маю всі відповіді.

— Давай так: після завтрашньої вечірки я влаштую вам зустріч. Обіцяю. А сьогодні… сьогодні мені потрібна твоя допомога. Допоможи Лідії з останніми приготуваннями. Вона нервує, а ти маєш гарний смак.

Я бачу, як Марта насторожується. Вона не любить Лідію. Вона відчуває її холод так само добре, як і я.

Лідія, яка саме заходила в кухню з келихом детокс-соку, ледь не поперхнулася.

— Мені? Допомога? Матвію, ти жартуєш? У мене найкращі флористи міста, агентство з організації свят, мені не потрібна дитина, яка плутатиметься під ногами!

Марта повільно злазить зі стільця. Вона нічого не каже, але її плечі напружуються. Я ловлю цей рух — і в мені щось клацає.

Я повільно повертаю до неї голову, і мій погляд змушує її замовкнути.

— Лідо, — гарчу я низьким голосом. — Ти придумаєш їй роботу. Ви разом займетеся сервіруванням або чим завгодно. Це не обговорюється.

Між нами зависає тиша. Та сама, перед якою зазвичай відступають партнери на переговорах. Лідія це знає. І ненавидить мене за це.

Лідія зціплює зуби так, що стає чутно скрегіт, але киває:

— Гаразд. Будемо… сервірувати. Ходімо, дівчинко.

Марта дивиться на мене — швидко, ніби перевіряє, чи я справді на її боці. Я ледь помітно киваю. Вона розвертається і йде, тримаючи спину рівно.

Я їду на роботу, намагаючись зосередитися на дорозі, але місто сьогодні ніби змовилося проти мене. На кожному перехресті, у кожній жінці в сірому пальті мені ввижається вона.

Це схоже на нав’язливу хворобу. Дванадцять років — і жодного спогаду, який би так болів. Ірина завжди вміла зникати так, ніби її ніколи не існувало.

Ось вона переходить дорогу… Ні, це не Ірина. Ось вона стоїть біля кав’ярні… Знову привид. Я божеволію. Одинадцять років я жив спокійно, а тепер її тінь переслідує мене на кожному кроці.

Я ловлю себе на думці, що боюся зустріти її по-справжньому. Бо тоді доведеться дивитися їй в очі — і, можливо, побачити там не провину, а страх.

Вже в офісі, коли я занурююся в папери, мій телефон починає вібрувати. На екрані номер канадського оператора, ім’я — «Мама». Ох, тільки цього бракувало.

Я знаю цей дзвінок ще до того, як відповідаю. Лідія не вміє мовчати. Особливо коли відчуває загрозу.

— Так, мамо, доброго дня, — відповідаю я, намагаючись звучати буденно.

— Матвію! — її голос у слухавці наче розпечений метал. — Лідія щойно подзвонила мені! Вона сказала, що в тебе з’явилася дитина. Таємна донька мільярдера Руденка! Чому я дізнаюся про це від сторонньої жінки? Це правда? Це дочка від Ірини?!

Я заплющую очі, притискаючи пальці до перенісся.

Навіть через океан мати вміє тримати контроль. І я розумію: це лише початок.

— Мамо, ми ще не маємо результатів ДНК.

— Не кажи мені про ДНК! Я знаю цю жінку, вона була одержима тобою! — кричить мати через океан. — Матвію, якщо це правда, якщо це дівчинка від тієї… зрадниці, ти розумієш, що вона зробила? Вона приховала спадкоємицю! Ти не смієш підпускати Ірину до нашої родини, ти чуєш?

Її слова різкі, але в них не турбота — страх втрати контролю. Я впізнаю цей тон. Він супроводжував мене все життя.

— Мамо, я сам розберуся, — обриваю я її. — Марта зараз у мене. Вона… вона надзвичайна. Вона схожа на нас. І якщо вона моя, ніхто — навіть ти — не завадить мені бути її батьком.

Я кладу слухавку, не чекаючи відповіді.

У кабінеті стає надто тихо. Я дивлюся у вікно на місто, яке колись здавалося мені завойованим.

Моє життя перетворюється на поле бою, де кожен хоче відкусити шматок. Мати ненавидить Ірину, Лідія ненавидить Марту, Ірина бреше мені в очі…

А я стою посередині, вперше не впевнений, на чиєму боці правда.

Але завтра на маскараді все зміниться. Я відчуваю це. Під масками люди стають чесними. І я дуже сподіваюся, що Ірина виявиться достатньо божевільною, щоб прийти туди. Бо я не просто чекаю її — я готую пастку.